Читати книгу - "Українська дивізія «Галичина»"

У бойовому навчанні українське вояцтво здобувало помітні успіхи. Українські вояки виявляли багато доброї волі й зацікавлення. Вони здібні й дуже цікавилися технічними галузями. Дезертирство, ще таке часте явище в Дембіці, майже не існувало. Лише кілька вояків не повернулися з відпустки. Вони правдоподібно попали під вплив Української Повстанської Армії, яка, як противник Дивізії, намагалася усіма силами стримати наплив української молоді до Дивізії. Досить вільне тоді партизанське життя в УПА під українськими національними прапорами більш вабило молодь, ніж тверде життя в Дивізії. Під час відпусток вояки Дивізії були використовувані УПА як інструктори для повстанців. Після закінчення відпусток УПА їх відпускала назад. Суперництво між УПА й Дивізією не створило для останньої поважних труднощів.

Українці швидко засвоювали знання і вміло його застосовували на практиці в галузі теренознавства; вони виявляли витримку і твердість у переношенні напруження. Зате у стрілянні, всупереч усім сподіванням, мали погані результати. У них було велике зацікавлення технічними галузями, в яких вони набували досконалу вправність, наприклад, у зенітній артилерії. Як водії автомобіля, вони хоч з захопленням сідали за кермо, але виявляли мало потрібного контролю. Між ними мало добрих шоферів-механіків. Сідаючи біля українського водія, створювалося враження, що сидиш на бочці пороху з запаленим до неї ґнотом. У всякому разі так було з українцями після відносно короткого їх вишколу в автомобільному транспорті. Як конюхи, українці настільки солідні, що добре поїли і годували коней. Зате не радо чистили їх і запряжку.

Постійний наплив добровольців поповнив Дивізію до повної бойової сили, і ще понад 800 вояків охоплено у польово-запасному курені. З цього куреня приходило поповнення старшин, підстаршин і стрільців до кожного підрозділу Дивізії. Крім цього, в ньому відбувалися різні курси фахівців. У квітні 1944 року наплив добровольців досягнув такого рівня, що вже можна було серйозно взятися за організацію вишкільно-запасного полку. Нормально такий полк не підпадав фронтовій дивізії, а окремим командам тилу. У випадку Дивізії, у якій всі вояки були українці, його підпорядковано безпосередньо Дивізії. Спочатку співпраця вишкільно-запасного полку, який приміщено у Вандерн (Wandern) біля Франкфурту над Одрою, була погана, але з часом покращала. Впродовж перших шістьох місяців стан у цьому полку був катастрофічний. В той час в ньому перебувало яких чотири-п'ять тисяч рекрутів - сирий матеріял без жадної військової підготови. Усіх німецьких і українських інструкторів було ледве 40-50, які до того були переважно нездатні до фронтової служби через поранення і тому не могли виконувати практичної вишкільної служби. Дивізія не могла допомогти вишкільно-запасному полкові інструкторами, бо сама відчувала брак старшин і підстаршин. А треба пам'ятати, що в майбутньому з вишкільно-запасного полку приходитимуть поповнення до польово-запасного куреня і до всіх частин Дивізії.

Тим часом у Дивізії треба було завершити бойове навчання. Хоч зайняття вимагали великих зусиль, усе вояцтво виконувало вправи від ранку до пізньої ночі в бадьорому настрої, з повним зрозумінням своїх завдань. Дисципліна була добра, що не раз підтверджував комендант вишкільного табору.

У травні на інспекцію приїхали деякі члени Українського Центрального Комітету, Військової Управи та губернатор Вехтер. Для них проводиться бойові вправи з участю усіх родів зброї: піхоти, артилерії, протитанкових і саперних відділів. Вони на власні очі переконалися в успіхах бойового навчання та бойовій спроможності модерної піхотної дивізії. Парада й промова Вехтера та полковника Бізанца закінчили візиту. Для українців у Дивізії це була нагода встановити зв'язки з своєю батьківщиною.

Таким чином вишкіл Української Дивізії добігав до кінця. В останній стадії найбільше навчалося нічних вправ, форсованого маршу, бойової стрільби і взаємодії всіх родів зброї. Сам Гіммлер зацікавився Дивізією і зголосив свою візиту.

У численних звітах до вищих німецьких політичних і військових органів писалося про боєздатність Дивізії. Завжди підкреслювався її політичний характер і доцільність введення її у бої з погляду українських інтересів. Боротьба проти західніх альянтів не входила в рахунок, бо українці зголосилися воювати тільки проти большевиків за визволення своєї батьківщини, й німецькі власті погодилися на таку передумову. Залишалося вирішити, який відтинок Східнього фронту має зайняти Українська Дивізія. Побажаним було б, щоб українці боролися на рідних землях. Тому північний і південний відтинки Східнього фронту відпадали; також фронт на Угорщині не відповідав цілям Дивізії. Таким чином залишився середній відтинок Східнього фронту на території Галичини й Білоруси. Очевидно, для Дивізії більш вигідний фронт у Галичині, на рідних землях; проте, тісний зв'язок з рідним населенням і вплив УПА можуть мати неґативні наслідки. Але й обізнаність з місцевістю принесе багато користи. Зваживши докладно плюси й мінуси, вирішено запропонувати введення Дивізії в бої в Галичині. Командування пішло ще далі в своїх висновках і пропонувало найперше відтинок фронту на відкритому терені, а щойно після довшого досвіду - у лісистому. Думалося про те, що українці виросли на землі і їхню вартість у тісних вуличних боях у містах не можна оцінювати високо. Бойову вартість Дивізії ще не можна було порівнювати з вартістю добре вишколеної німецької дивізії, і тому пропонувалося спершу післати її на відносно спокійний відтинок фронту. Дивізійний відтинок фронту не повинен бути надто широкий, а такий, першу лінію якого можна було б зайняти двома полками, а третій полк завжди тримати в резерві, щоб ще удосконалити вишкіл. Сусідами Дивізії по обох боках повинні бути добрі, вправлені в боях німецькі дивізії. Такі суґестії для вищого командування - що більше навіть вимоги - могли видаватися в тих обставинах фантастичними, але командування Дивізії мало завжди на оці політичне завдання Дивізії і діяло в інтересі українців. Не йшлося тоді про бої якоїсь звичайної дивізії, а єдиної української дивізії, від успіху якої могло залежати вирішення всього українського питання. Один примірник виготовленого звіту післано до головнокомандувача групи армій «Північна Україна», генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя (Walter Model), квартира якого стояла в Галичині. Модель, що мав ті самі погляди на українську проблематику як і Вехтер, виявив жваве зацікавлення відповідним використанням Української Дивізії, зокрема її розташуванням на фронті та пообіцяв зробити все можливе для здійснення намічених плянів. Не чекаючи на вище розпорядження, він на власну руку післав у травні 1944 року до Дивізії десять у фронтових боях досвідчених старшин і підстаршин вермахту з завданням ознайомити всі полки з тереном, на якому Дивізія мала б зайняти свої фронтові позиції. Такі заходи треба було лише вітати.

16 травня 1944 року Дивізію