Читати книгу - "Щоденники дракона"

Тишу у хижці можна було відчути на дотик. Друзі міркували над розповіддю Лама. Тихо потріскували дрова. Завіса до кімнати Маарі була відкинута, звисаючи м’якими складками по одвірку. Ельфійка лежала замислена.

— Я з вас наймолодша, три роки всього, як вирушила в мандри. Та й то не раз думала, чого так ведеться? Ніхто нікого не принизить, не обдурить. Це, звісно, добре. Та як це виходить? Воно наче в крові у кожного.

Трохи помовчавши, Маарі продовжила свою думку:

— От у гномів часто бувають змагання, де кожен прагне перемогти інших. Та й ельфи, як і я сама, в тих змаганнях участь беруть. То що ж виходить? У змаганнях є боротьба, а у житті нема! Чи не дивно?

— Правду кажеш! — підтримав її Рав. — Я про це, правда, ніколи не думав, але про науку скажу. У нас повсюдно метали ллють, виготовляють тканини, шиють одяг, може ще кілька десятків ремесел нарахувати можна. Ще, чув, по океанських портах якісь пароплави ходять… Без вітрил, без весел і, кажуть, без магії, а плавають. А от щоб щось нове з’явилося, так ні!

Якийсь час стояла тиша Тоді Ламеніль потягнувся, встав, підкинув до груби дров, і промовив:

— Ну що ж! Мені особисто це тільки додає бажання іти далі — на Асарх. Скоро весна, сніг уже почав танути. Завтра з ранку я пройдусь по найближчих фермах, пошукаю роботи. А, як крига скресне, купимо човен і попливемо річкою просто до Граамеля. Чи, може, є інші пропозиції?

З посмішок друзів було видно, що всі згодні. Так закінчився той вечір, коли вони, можливо, вперше замислились, що життя на Нілмар усе-таки влаштоване трохи дивно.

Вранці, бурмочучи собі під ніс віршовані рядки про те як «зелена сосна розриває зимові тенета» і так далі, Ламеніль, ішов стежкою до приміських ферм, і роздивлявся по весняному сині кучугури снігу край дороги та перші краплини талої води на гілках дерев.

Розділ четвертий

На берегах ріки зростав старий дубовий ліс. Тут же, у глибині широкої і досить глибокої затоки, веселенькі світлі верби купали у дрімотній воді плетиво своїх довгих, тоненьких гілок. Равеш, як завжди, возився з вечерею. Маарі допомагала йому, а Ламеніль пішов оглядати місцевість. Човен припнутий тут-таки під берегом, вже було розвантажено. Суха та тепла погода дозволяла спати просто неба. Зграї водоплавних птахів проносилися над водою та над берегом, намагаючись уникати диму від їхнього багаття. Настав час гніздування, отже полювати на них вони не могли.

— Ма! — гном іноді дозволяв собі скорочувати її ім’я просто до нетактовності. Таке дозволялось лиш родичам. — Давай зранку напечемо перепічок. Я готовий увесь вечір тісто місити.

— Добре, Рав! Нагодуємо тебе та й попливемо далі! Я по мапі дивилася, до Граамеля нам лишилося днів п’ять, не більше. Адже ми за день по півсотні кілометрів долаємо.

— Десь так! Аби нічого не затримало!

— А що нас може затримати? Продуктів досить, погода гарна, човен не тече, після того як ти його просмолив. Чого ще треба? Може, веслярів найняти?

— Та ні, це я так… Щось довкола мені останнім часом не подобається, а що — сам не знаю. Он і Лам берегом бігає, не сидиться йому. Теж неприємностей чекає. У нього екстрасенсорика — сама знаєш яка! Я у порівнянні з ним — дитя безпорадне!

— Годі мене лякати! Тут угору та вниз річкою баржі й човни усякі один за одним безперестанку ідуть! Народу на річці — як у Фісбенесі! Що тут може статися?

— Не знаю що, але мені неспокійно! Подібне я тільки раз у житті відчував, на тому болоті. Пам’ятаєш? Коли ми ту гидоту зустріли!

— Та ну тебе, справді! Тут подібного статися не може!

— Як не такого, то іншого! Я до таких зустрічей бажання не маю, але й тікати від усякої мерзоти не стану. Не хочу, аби ця нечисть повзала Лоном. Та ж і ти не пропустиш нагоди пригостити тварюку сріблом, я знаю!

— Дякую! Потішив! Все життя тільки і мріяла: з вурдалаками і привидами по ночах воювати! А втім, ти добре зробив, що сказав про свої побоювання. Я щось, останнім часом, чи занадто на вас покладаюся, чи просто розледачіла… До речі! На, тримай! — Маарі дістала з рюкзака й кинула гному шкіряний мішечок.

Той розпустив зав’язки і з подивом глянув на ельфійку. У мішечку лежало зо два десятки наконечників для стріл, що мали з обох сторін свого плаского леза срібну насічку. Цим жестом Маарі, яка в усьому дорівнювала своїм друзям, визнавала Равеша за кращого стрільця.

— Де ти їх добула? Це ж не дешево коштує!

— А я, поки ти в кузні працював, а Лам не вилазив із книгозбірні, трохи попрацювала у пекарні. Щось заробила, от і купила, про всяк випадок. А це — собі! Раніше в мене такого не було. — Вона дістала довгий бойовий ніж, насаджений на різьблене руків'я з оленячого рогу у вигляді лютого тигра, що летить у шаленому стрибку. В його на два боки заточене лезо, у дві долоні завдовжки, були впаяні по всій довжині тонкі срібні смужки.

Равеш довго роздивлявся, примірював зброю до долоні, тоді повернув хазяйці. Подумав і сказав:

— Краще сховай. Щоб навчитися добре працювати ножем, потрібен не один рік! Зі своєю палицею в руках — ти просто молодець. Я б навіть сказав: віртуоз! Але ніж — інша справа! Тут потрібно діяти автоматично. Якщо у бій пішов ніж — це означає, що у тебе не має ні потрібного часу, ні потрібного простору. Все вирішує лише один удар. Другого не буде! Хіба от що — навчися кидати його в ціль. Це тобі більше знадобиться. Головне — безпечніше!

— Це я й сама знаю! Просто він мені дуже сподобався. Гарний. Дай, думаю, візьму про всяк випадок. Мало що може трапитись?

— І я ж про те. А якщо вже придбала, то закріпи на нозі, щоб швидко можна було дістати. Або заклади в чобіт, як Лам. До речі, він добре володіє ножами, може й тебе навчити.

— Про що тут мова? Знову Рава голодом морять? — долинув із-за кущів голос ельфа.

— Вистачить у нас їжі на всіх, не турбуйся! Краще скажи, де це ти так довго тинявся?