Читати книгу - "Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?"

твердженням Фукуями, про перемогу лібералізму в усіх країнах Східного блоку, насамперед колишнього Радянського Союзу, не може бути й мови. Більше того, там відбувається свого роду консервативна революція. Росія повертається до своєї власної суті, до своєї історичної самосвідомості, до спадковості національної самосвідомості, навіть православного християнства... Багато росіян мріють про відродження монархії, династії Романових. Як пояснити такі процеси?”

У Східній Європі й на території колишнього Радянського Союзу народи повертаються на арену історії, де борються за свою національну ідентичність. Сьогодні історичну силу, яка прокладає собі дорогу, являє собою не лібералізм і не соціалізм, а консерватизм. В Україні зростає національний соціалізм.

А що відбувається на Заході? Скептичне ставлення до маастрихтських договорів щодо економічного об’єднання Європи аж до відмови від цих договорів пов’язане з тим, що народи не хочуть, аби ними керувала надалі наднаціональна, централізована бюрократична система. Ця система відповідає логіці епохи Нового часу, але вона ігнорує ті життєві порядки, які склалися протягом багатьох поколінь.

Якщо згадати дебати щодо “Маастрихту” в Англії й Франції, то прибічники європейського проекту надихалися національними мотивами. Участь Франції в проекті необхідна, щоб забезпечити майбутню велич Франції, а участь британців в об’єднаній Європі має єдиний сенс — забезпечити національні інтереси Великобританії.

Однак глибинна проблема залишається — проблема бідності, величезного розриву в рівні життя між високорозвиненими і слаборозвиненими країнами. Апологетам лібералізму не варто забувати: у жахливому зубожінні населення “третього світу” винен Захід. Він практикував у країнах, що розвиваються, політику, яка виходила з моделі динамічного і високорозвиненого індустріального суспільства. Застосування цієї моделі в країнах “третього світу”, без урахування місцевих умов, призвело до занепаду національних культур, соціальних спільнот і життєвих форм, що склалися там історично. І винен у цьому був не комунізм, а насправді капіталізм, політика міжнародних фінансових організацій, насамперед — Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Світового банку. Сподівання принести прогрес у ці регіони, діючи за принципами капіталістичного мислення, виявились нереальними. Руйнування культури і природи в країнах “третього світу” набуло таких жахливих масштабів, що звідти хлинули потоки іммігрантів, яких ще не знала історія.

2.6. Неолібералізм

Поза межами частини академічного середовища й ділового співтовариства термін “неолібералізм” майже невідомий; його не вживає широка громадськість. У США неоліберальні ініціативи подаються як політика вільного ринку, що заохочує приватне підприємництво, особисту відповідальність і свободу вибору споживачами. За їхнім визначенням, ця політика протистоїть і руйнує безплідну діяльність некомпетентного, бюрократичного й паразитичного уряду. Він не може зробити нічого вартісного, навіть якщо має такі наміри, кричать послідовники неолібералізму. Завдяки зусиллям PR-спеціалістів, яких фінансують корпорації, такі погляди вважаються майже священними і не підлягають сумніву. З вражаючим красномовством прибічники неолібералізму доводять, що, здійснюючи політику від імені купки багатіїв, вони, мовляв, дарують неоціненні блага біднякам, оздоровлюють навколишнє середовище...

Проте чимало вчених і аналітиків мають іншу точку зору на неолібералізм. Один із них — Роберт Макчесні з Іллінойського університету (Урбана-Шампейн США). Він так визначає цю парадигму: “Неолібералізм — це політика, за допомогою якої порівняно нечисленна група людей, керуючись власними приватними інтересами, здатна поставити під свій контроль більшу частину соціального життя, до того ж вона використовує цей контроль з метою збільшення своєї особистої користі”.

Він стверджує, що протягом двох десятиліть неолібералізм виступає в ролі політико-економічної тенденції, що панує в світі і прийнята політичними партіями як традиційно лівих, так і правих сил. Ці партії та їх політика є виразниками інтересів не менш як тисячі корпорацій, які інвестують ці політичні партії.

Економічні наслідки такої політики скрізь виявились однаковими — такими їх і слід було очікувати: неоліберальна політика призвела до значного поглиблення соціальної та економічної нерівності, до помітного збільшення зубожіння найбідніших націй і народів світу, до катастрофи навколишнього середовища, нестійкого стану економіки в глобальному масштабі та безпрецедентного збагачення купки багатіїв. Побачивши наслідки неоліберальної політики, її апологети почали стверджувати, що заможно житимуть і широкі маси населення, якщо неоліберальній політиці, яка призвела до загострення зазначених проблем, не будуть ... заважати.

Чи не нагадує це нам, жителям України, обіцянки наших можновладців протягом останніх 11 років? Ось-ось запрацюють реформи, ось підуть інвестиції, тільки треба більше демократії, підвищити вартість на енергоносії, комунальні послуги — і тоді, мовляв, український народ буде вдячний першому й другому президентові, всім прем’єр-міністрам, міністрам і гендлярсько-лихварський еліті за щасливе життя.

Проте облишмо емоції й проаналізуймо економічні наслідки неоліберальної політики в окремих країнах, щоб показати “досягнення” неоліберальної доктрини, яку інтелектуал і провідний борець за демократію й супротивник неолібералізму Ноам Хомський[1] назвав Вашингтонським консенсусом.

У своїх працях Хомський з’ясовує, що неолібералізм — це не нова політика, а лите сучасний варіант боротьби купки багатіїв за обмеження політичних прав і громадянських можливостей більшості населення планети. А в глобальному масштабі — за підвищення рівня життя “золотого мільярда” і поступове знищення “туземного населення”, тобто населення країн, що не входять до “золотого мільярда”.

“Неоліберальний Ватингтонський консенсус — зазначає Хомський, — є політикою, що ґрунтується на окремих ринкових принципах і здійснюється урядом США. Цей курс часто подається у вигляді структурного корегування, підпорядкованого таким правилам: лібералізувати ціни й фінанси, дати ринку встановити (виправити) ціни, покінчити з інфляцією (“макроекономічна стабільність”),