Читати книгу - "Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?"

Правила структурного корегування можуть бути дещо змінені, але їх суть залишається незмінною. Мета такого визначення полягає в тому, аби нагадати: владні державні інститути діють не самостійно, а відображають розподіл влади в суспільстві в більш глобальному масштабі. Ось чому ми називаємо нашу владу колоніальною адміністрацією.

“Головними архітекторами” неоліберального “Вашингтонського консенсусу”, пише Хомський, є господарі приватної економіки, переважно гігантські корпорації. Вони контролюють значну частину міжнародного господарства і мають кошти, які дають їм змогу визначати політику і формувати думки й погляди людей”. За твердженням історика дипломатії Джеральда Хейга, “після Другої світової війни Сполучені Штати заради власної користі взяли на себе відповідальність за благополуччя світової капіталістичної системи”.

По війні США посіли провідне становище в економіці світу, володіючи половиною світових багатств. Природно, що “головні архітектори” цієї політики мали намір використати цю могутність для створення глобальної системи, яка б відкривала дорогу до казкового збагачування.

Документи, складені у вищих ешелонах влади американської адміністрації, як найпершу загрозу інтересам США, зокрема, в Латинській Америці, розглядають “радикальні” й “націоналістичні режими”. Отож вони, мовляв, і несуть відповідальність за нав’язування народу політики, спрямованої на “негайне підвищення низького життєвого рівня мас”, на заохочення економічного розвитку, націленого на задоволення внутрішніх потреб країни. ці тенденції заходять у конфлікт з потребами “політичного й економічного клімату, сприятливого для приватних інвестицій”, який до того ж гарантує вивезення прибутків і “захист нашої сировини”, — нашої, навіть якщо її добувають в інших країнах. Через це впливовий розробник планів Джордж Кеннан порадив нам “припинити розмови стосовно невиразних і нереальних цілей щодо прав людини, підвищення життєвого рівня й демократизації” і “діяти за допомогою безпосередніх силових концепцій, не обтяжуючи себе ідеалістичними лозунгами” про “альтруїзм і благодійність світу”, — незважаючи на те, що такі лозунги є прийнятними й навіть обов’язковими у публічних промовах.

(Наша влада бажає інтегруватися в усі міжнародні організації незалежно від того, що вони собою являють і яка їх мета. Проте, знову ж таки, чому уряд, який існує на наші гроші, гроші платників податків, не запитує в українського народу: чи хоче він цієї інтеграції? І що вона дасть народові, а не купці багатіїв? Я ставлю запитання Анатолію Максимовичу Зленку: “Чи справді наше членство в НАТО було б великим кроком уперед?” (Голос України, № 165, с. 4). І відповідаю: я, українець, не зацікавлений бути членом НАТО. Більшість моїх знайомих — також. Бо ця організація є інструментом поневолення народів...)

Зазначені матеріали — частина доповіді, яка сьогодні доступна, але майже невідома широкому загалові.

“Радикальний націоналізм” нестерпний взагалі, але він являє “загрозу стабільності” і в ширшому сенсі. Коли Вашингтон готувався до повалення першого демократичного уряду Гватемали в 1954 році, Держдепартамент США офіційно попереджував, що Гватемала “перетворилась у зростаючу загрозу для стабільності Гондурасу й Сальвадору. Її аграрна реформа є потужною пропагандистською зброєю, її велична соціальна програма допомоги робітникам і селянам у переможній боротьбі проти пануючих класів та великих іноземних підприємств — надзвичайно приваблива для населення центральноамериканських сусідів, де переважають ті ж самі умови”. “Стабільність” означає безпеку для “пануючих класів і великих іноземних підприємств”, чиє благополуччя потрібно зберегти. Такі загрози “благополуччю світової капіталістичної системи” виправдовують терор і підривну діяльність заради відновлення “стабільності”. Але хіба не про таку “стабільність” говорить у своїх виступах наш президент?

Одним із найперших завдань ЦРУ була участь у широкомасштабних зусиллях, спрямованих на підрив демократії в Італії у 1948 році, де побоювалися “неправильних” результатів виборів. Проте якби підривна діяльність провалилася, планувалася пряма воєнна інтервенція проти Італії. Це подається як зусилля, спрямовані на “стабілізацію Італії”. Заради досягнення “стабільності” можна навіть “займатися дестабілізацією”. Так, редактор журналу “Форін афферз” пояснює, що Вашингтонові довелося “дестабілізувати “демократично” обраний марксистський уряд Чилі”, бо “ми були сповнені рішучості шукати стабільність”.

Націоналістичні режими, що загрожують стабільності, досить часто називають “вірусами”, здатними заражати інші держави. Італія 1948 року — тільки один приклад цього.

Двадцять п’ять років тому Генрі Кіссінджер описував Чилі як вірус, здатний поширити хибні уявлення щодо можливостей соціальних змін; що цей вірус вражає інших, ту ж Італію, все ще “нестабільну”, незважаючи на здійснення багаторічних програм ЦРУ, спрямованих на підрив італійської демократії. “Віруси” слід знищувати, захищаючи інші держави від інфекції: найдієвішим засобом вирішення цих завдань є насильство, яке залишає за собою огидний слід масових убивств, терору, тортур, руйнацій. І це насильство здійснює НАТО.

У таємному плануванні США кожній частині світу після Другої світової війни відводилася певна роль. Так, Південно-Східна Азія мала постачати сировину індустріальним країнам. Африку “експлуатуватиме” Європа. І так ... увесь світ.

Наслідки визиску Африки добре відомі. Сьогодні на 800-мільйонному континенті 300 млн голодуючих, 50 відсотків дітей вмирають, не доживши до 5 років. Із 30 млн хворих на СНІД у світі — 21 млн — африканці. В Зімбабве кожен десятий житель заражений. Середня тривалість життя в Африці внаслідок “найбільшого геноциду в історії людства” становить трохи більше 40 років. В африканських селах — ні світла, ні телефонних ліній. Із 300 млн користувачів “всесвітньої павутини” лише один мільйон — африканці. Впродовж останнього сорокаліття більш як у ста війнах загинуло понад 10 млн африканців. 47 громадянських війн в Африці впродовж 1967-2000 років, за даними Світового банку, були викликані боротьбою за контроль над мінеральними ресурсами. Французький президент Жак Ширак, звертаючись до своїх “чорних братів” на черговому франко-африканському саміті, емоційно зауважив: “Головне завдання людства — це вилікувати Африку”. Президент США Джордж Буш із дещо меншим емоційним запалом відзначав, що Африка лежить у зоні глобальних інтересів Америки. Але це не більше ніж дипломатична ввічливість. Насправді із західних берегів на Африку дивляться як на безнадійного утриманця. Америка витрачає на п’ятимільйонний Ізраїль 3 млрд доларів у рік, а вісімсотмільйонна Африка отримує близько 800 млн доларів, тобто один долар на одного “чорного брата”.

З іншого боку, колишній президент Заїру Мобуту володіє капіталом близько 7 млрд доларів, майже сто мільярдів