Читати книгу - "Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?"

доларів “крутяться” в сім’ї можновладців Нігерії. Для багатьох африканських правителів державна казна асоціюється з особистим банківським рахунком, поліція — з власною армією. Чимало з них уже давно перетворили свої країни в офшорні зони. Прикладом може слугувати Ліберія, яка була створена звільненими американськими рабами й понад сто років жила практично за американськими законами. Сьогодні правитель країни Чарльз Тейлор, згідно з декретом, який він сам і підписав, розпоряджається “усіма стратегічними предметами споживання”. У підсумку Ліберія — це фактично корпорація “Чарльз Тейлор інкорпорейтед”.

Африці необхідні інвестиції. Але її правителі не вкладають грошей в економіку своїх країн. Почуваючи себе тимчасовими правителями, вони витрачають вкрадені кошти на купівлю предметів розкоші чи інвестують їх в економіку Європи або США. А іноземці вкладати кошти в бідність і в корумповану владу не бажають.

“Функції”, відведені Латинській Америці, стали явними на конференції країн Західної півкулі в лютому 1945 року, де Вашингтон висунув “Економічну хартію обох Америк”, яка повинна була викорінювати економічний націоналізм у “всіх його формах”. Вашингтонські розробники планів розуміли, що нав’язати цей принцип буде важко. Документи держдепартаменту свідчили, що латиноамериканці віддають перевагу “політиці, спрямованій на значно ширший розподіл багатств і піднесення рівня життя мас”, що, мовляв, вони переконані: від розвитку ресурсів країни найбільше виграють жителі самої країни.

Ідея, явно неприйнятна для американців: від ресурсів цих країн “найбільшу користь повинні отримати” інвестори зі США, тоді як Латинській Америці належить виконати тільки службові функції, не дбаючи про свій “надзвичайно індустріальний розвиток”, який має зазіхнути на інтереси США.

В наступні роки позиція США взяла гору, хоча і не без проблем. Вона була утримана за допомогою засобів, які нема потреби перераховувати, вони й так добре відомі спеціалістам. Від часу заснування США майже 50 разів здійснювали збройні акції проти країн Центральної Америки, зокрема, 10 разів проти Нікарагуа. Від появи Рейгана в Білому домі традиційно експансіоністський курс США в Центральній Америці набув як ніколи войовничо-інтервенціоністського характеру. Там уперше дала про себе знати політика неоглобалізму, курс на збройну присутність у кожній точці світу, яка оголошувалася зоною інтересів США, на перетворення політичного конфлікту у воєнний та його інтернаціоналізацію. Ще ніколи у своїй історії США не здійснювали проти держави, зокрема, Нікарагуа, з якою вони підтримували дипломатичні відносини, такого всеохоплюючого інтервенціонізму — від економічної блокади до мінування портів.

Водночас Європа і Японія відновлювалися після воєнної руйнації, а світовий порядок пересувався до триполюсної моделі. США зберігали своє домінування, витримуючи східноазіатську конкуренцію в Південній Америці.

Найважливіші зміни відбулися три десятиліття тому, коли адміністрація Ніксона демонтувала післявоєнну глобальну економічну систему, в рамках якої Сполучені Штати насправді були всесвітнім банкіром і не могли більше впоратися з цією функцією. Цей односторонній акт, в якому брало участь багато держав, призвів до гігантського збільшення некерованих потоків капіталу.

В 1971 році 90 відсотків міжнародних фінансових угод стосувалися реальної економіки — торгівлі чи довготермінових інвестицій, а 10 — були спекулятивними. Проте через 20 років процентне відношення змінилося на протилежне, а на початок 1995 року майже 95 відсотків значно більших коштів були спекулятивними, зі щоденними потоками, які переважають загальні резерви для міжнародного обміну семи найбільших індустріальних країн майже на один трильйон доларів у день, і досить короткотерміновими: майже 80 відсотків коштів поверталися за тиждень чи навіть за кілька днів. Наприкінці 70-х років відомі економісти попереджали: цей процес може спричинити повільне зростання економіки з надзвичайно низькою заробітною платою. І пропонували заходи, які мали нейтралізувати ці негативні наслідки. Проте “головні архітектори” Вашингтонського консенсусу віддали перевагу високим прибуткам.

Так звані комуністичні країни розміщувалися за межами цієї глобальної системи. Проте в 60-ті роки, після грошової реформи, тут розпочалася стагнація економіки, і через 20 років регіон повернувся до свого звичного статусу — обслуговування західних країн. Після відомих подій кінця 80-х років влада залишилася в руках комуністичних бюрократів та кримінальних синдикатів. Ця модель досить відома країнам “третього світу”, і наслідки її також. Переважна частина населення живе за межею бідності, а колоніальна адміністрація отримала велетенські багатства. Це знову ж таки ситуація, досить характерна для країн, залежних від Заходу.

Відомі й наслідки широкомасштабного насильства, здійснюваного для забезпечення “благополуччя світової капіталістичної системи”. На недавній конференції єзуїтів у Сан-Сальвадорі наголошувалося, що з часом “культура терору приборкує очікування більшості”. Люди уже можуть навіть забути про альтернативи, які пропонуються тим, хто має владу, хто рекламує наявну систему як величезну перемогу свободи й демократії.

Такі контури глобального порядку, в рамках якого сформувався “Вашингтонський консенсус”.

А тепер погляньмо на неолібералізм ще з однієї точки зору. Як на нововведення. За відправний пункт візьмемо недавню статтю Пола Крагмена у виданні Королівського інституту закордонних справ у Лондоні. Погані ідеї, пише він, впроваджуються завдяки тому, що вони вигідні могутнім транснаціональним компаніям. У сучасну епоху здійснювалося багато експериментів з економічного розвитку, закономірностями яких не слід нехтувати. Одна з них полягає в тому, що архітектори реформ, як правило, мають успіхи, а ті, над ким експериментують, отримують тільки синці.

Вперше експеримент здійснили 200 років тому в Індії. “Кістки виробників бавовни й донині вибілюють рівнини Індії”. Цей значний експеримент став “поганою ідеєю” для тих, хто брав у ньому участь, тільки — не для тих, хто його спланував, і не для місцевої “еліти”. Це ми добре бачимо й сьогодні. Проте ця модель продовжує діяти: прибуток ставлять понад життя людини. Вражає стабільність жахливих для більшості населення результатів — не менше, ніж риторика, що вітає нову вітрину демократії й капіталізму як “економічне чудо”. Розглянемо, як це “економічне чудо” втілюється в окремих країнах.

Аргентина. Програма “структурної стабілізації” в найбільш чистому вигляді апробована в Аргентині. Внаслідок реформ у банківську сферу Аргентини було відкрито вільний доступ іноземному капіталу. Це призвело до того, що в 1999 році в Аргентині було відмито майже 15 млрд доларів, з них 6 млрд — наркодолари. Однак це ще не все. За даними на жовтень 1999 року, 83 відсотки акцій 1000 найбільших компаній Аргентини належали транснаціональним компаніям. Аргентина перетворилася в постачальника сировинної продукції.

Бразилія. Історія американізації Бразилії бере початок у 1945 році. Історик дипломатії й старший