Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Я…

Але я навіть не встиг обійняти її, бо саме цієї миті пролунав дзвінок у двері.

— Не відчиняй.

Але той, хто стояв за дверима, був наполегливий.

— Не треба.

Я все-таки вирішив відчинити.

Дівчинка, яку я побачив на порозі, — потерті джинси, така сама курточка, величезні армійські боти, рюкзачок за плечима — обдарувала мене посмішечкою «здрастуйте, гості, мама веліла мені добре поводитися з вами, от я й поводжусь», підняла зім’яту, зі слідами фарби від довгого носіння в кишені штанів, записку й поцікавилася — перед тим, як прочитати:

— Агов, самураю-сан, ти розумієш по-українськи?

— Так, дитинко, — сказав я. — І навіть більше.

— Супер. Тоді мені потрібен Сергій Володимирович… — і вона назвала прізвище, останнє з тих, котрими я користувався перед тим, як залишив батьківщину.

Я знав людину з такими очима, як у неї. І якби не це нерівно підстрижене волосся…

— А навіщо він тобі? — запитав я.

— Він? — тепер її усмішка з’їхала до вуха. — Я його дочка.

І я згадав: ці очі я бачив щоранку в дзеркалі.

Замість того, щоб кинути білизну до пральної машинки, шустрі японські німфетки зчаста вирушають до таких крамниць, де їх для початку фотографують у найлегковажніших позах. Після цього ношені трусики юних красунь за певну винагороду перекочовують у руки досвідчених продавців. Далі трусики й додану до них аудіокасету із записом томного голосу їх господині закатують у бляшанку, яка опиняється на полиці й чекає на покупця з не зовсім звичними вподобаннями.

Я був виконавцем вироків у одному з кланів… (погана звичка вживати японські терміни)…в одній із великих банд Харкова. Я виконував оголошені моїм босом вироки, стріляв з обох рук або ж міг по три дні проводити на котромусь захаращеному горищі, спостерігаючи, як ствол гвинтівки пухнастішав од пилу. Але я ніколи ні про що не запитував.

Мені потрібні були тільки фотокартка й адреса. А чому за одного з тих, кого я мав убити, платять лише п’ятнадцять тисяч, а за іншого — аж сімдесят п’ять? Я вважав, що це мене не стосується. Але все одно хтось (знаю, хто, але спробуємо обійтися без імен), вирішив, що мені відомо забагато, і тому вирішив позбутися мене, підіславши вже призначеного в мої наступники нового виконавця вироків.

Ось тільки він не виявився достатньо швидким і спритним.

А я виявився.

Наївний (думав, ніби маю час), я навіть став збирати валізи. І саме тоді в мою квартиру увірвалося відразу четверо бійців.

А в мене ж було непогане помешкання. З великими вікнами, з малесеньким другим поверхом — кімнаткою, де я влаштував спальню.

І в цій спальні не раз і не двічі…

Я саме стояв біля книжкової шафи, міркуючи, що взяти дочитати в дорогу, коли, вибивши двері, вони ввірвалися до мене.

Ми тоді бавилися в колекціонерів, збираючи й даруючи один одному нестріляючі пістолети й мечі, що не пізнали крові. У кімнаті в мене красувалося три підставки з таким ото сміттям. А мій обтяжений титаном пістолет був так далеко, що мені не залишалося нічого іншого, як зірвати з однієї такої підставки важку бойову сокиру. Рубонувши навскіс, я майже розвалив навпіл першого з чотирьох підісланих до мене вбивць…

— А-а-а-а-а-а!!!

…Від плеча й до пояса…

— О-о-о-о-о-о!!!

А потім із кистенем в одній руці й перуанським мечем у другій я дав раду іншим.

Валізи із собою вже не брав. Тільки гроші, які встиг познімати з усіх рахунків. Гроші та паспорт.

Мовчазний таксист вивіз мене з міста.

Десяток водіїв багатотонних вантажівок, змінюючи один одного, відвезли мене вглиб сусідньої країни.

В одному з уральських притонів