Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— І куди тебе несе? — запитав він.

— Поки що до чукчів, — сказав я. — А там і в Америку.

— На Юкон?

— Приблизно.

— Там холодно.

Краще мерзнути в засніженому містечку на два десятки будинків, ніж під двома метрами нехай рідної, але такої непривітної землі.

— Ну, а ти куди? — запитав я.

— Я? До Японії.

— А там краще?

— Звичайно, — і він простягнув мені буклет, лаковий путівник по справді чудесній країні. — Може, разом?

Подумавши, я відповів:

— Гаразд.

Нагано — місто в Японії, адм. центр префектури Мті, порт на о-ві Хонсю, біля затоки Ієе… Перша згадка про Н. належить до XV століття. На початку XVII століття тут за наказом сьогуна Іея-су Токугава було споруджено величезний гранітний замок, який нині є основною пам’яткою міста…

І от ми вирушили до Владивостока. Дивне місто. Уламки винесених на берег розбитих льодом багатоповерхових будинків.

Дивні люди, які оселили нас у квартирі без меблів, штор і батарей парового опалення. Зате вони повісили на стіні термометр і попередили: якщо вночі температура в кімнаті опуститься нижче мінус тридцяти чотирьох, краще розвести вогонь. І ми палили його — принесеними нам уламками дитячих пісочниць та позриваними в залишених квартирах лиштвами й паркетом.

Я, Гінтар, а потім і Дмитро, який до нас приєднався:

— Ви знаєте, що там, куди ми їдемо, їдять паличками й роблять собі харакірі?

Тоді це було єдине, що ми знали.

І Сашко-гігант:

— Грьобане місто, грьобані льоди, грьобана квартира…

— Хочеш подивитися на замерзлий термометр? — запитав у нього Гінтар.

— Грьобаний термометр…

— Я так і думав.

— Грьобаний прибалт…

Ми провели там п’ятнадцять днів, заробляючи тріщини, що кровоточили на розпухлих губах, і чорноту на пальцях, коли, нарешті, ті, хто мав доставити нас до Японії, зібрали з нас іще по двадцять п’ять тисяч, сказавши:

— Готуйтеся, сьогодні ввечері вирушаєте.

Місцева мафія. Троє її представників привели нас уночі на маленький баркас краболовів.

— Це капітан… Це боцман… Це… з ними ви самі познайомитеся… команда.

Компанія була ще та. Що матроси, що їхній капітан — похмурі пики й величезні кулачиська.

— Не подобається мені це все, — сказав Сашко. — Га?

— Згоден, — відповів я.

Ми влаштувалися в тісному кубрику.

Можна було лягти спати на кинутих на підлогу ковдрах. Можна було…

Але коли озброєні карабінами й сокирами матроси прийшли нас убивати, ми сиділи біля стін, давно витягши пістолети і давно загнавши по патрону до ствола.

Нас було четверо. Тих, що вирішили забрати в нас наші гроші, — чоловік десять. Але війна виявилася недовгою. Якихось шість хвилин. Та й то тому, що капітан і двоє мотористів засіли наприкінці коридору за якогось залізною шухлядою.

Дмитро був українцем, але громадянином Росії. Служив командиром на гірській війні. Невеликим. Лише на кілька зірочок. Командував загоном спеціального призначення, став дезертиром-убивцею, котрий розстріляв із кулемета, знятого з підбитого «бетеера», весь свій штаб — чотирьох прикрашених полковницькими погонами торговців смертю. Такий був їхній бізнес — одержувати від партизанів по десять тисяч за повідомлення про пересування колони й по п’ятнадцять — за карту з розташуванням блокпостів.

— Я написав сорок дві похоронки. Сорок дві матері вважають мене винним у загибелі своїх синів… Я підрахував: кожного хлопчака продавали за двісті п’ятдесят доларів…

— Грьобана війна, — сказав Сашко.

А я ж був певен, що він цілком аполітичний.

Сашко…

Він теж був виконавцем вироків. Шість із половиною років.

А потім його банда вплуталась у криваву війну з місцевим омоном, і від неї залишився тільки Сашко та ще троє людей, котрі дивом урятувалися в камерах СІЗО. А крім того — ще з півтонни паперів, серед яких опинилися записи про всі вбивства, скоєні нашим