Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Його намагався піймати ГУБОЗ, але Сашкові вдалося зникнути.

Хотіли перехопити стрільці з Донецька та двох міст на Кавказі, довідавшися, що саме він убив їхніх друзів і братів. Але він знову залишився живий.

За його голову убозівці обіцяли позачергову зірку, а горці — сто тисяч німецьких марок. І було полювання, і загалом майже сімдесят чоловік брало в ньому участь, але їм так і не поталанило зловити Сашка.

Отже, три кілери й офіцер-десантник — проти десятьох, нехай навіть укритих блатними татуюваннями, рибалок…

Якби ми були навчальною групою якого-небудь спецназу, нам сказали б:

— Погано. Дуже погано. Ви витратили триста шістдесят вісім секунд…

А так…

Ну, а найгіршим було те, що після розправи з командою рибалок-мародерів ми виявилися самі на вутлому баркасі посеред безкраїх торосів і льодів.

Можна розповісти про те, як ми четверо, знайшовши стару сіть, намагалися піймати хоч якусь рибу. Чи про те, як уже на перший день ми спалили мотор баркаса, намагаючись його завести. Чи розповісти, як ми раділи, побачивши чайку, й тільки на шостий день довідалися, що вона живе на крихітному острівці — на уламку скелі, що стирчить із моря.

Спробуй, почни — і не вистачить тижня.

Нас носило водами Японського моря майже двадцять днів. Поки наш баркас не взяли на абордаж іще одні краболови. Ці були з Південної Кореї.

Вони не розуміли нас, ми — їх.

Дмитро приніс половину наших грошей, і корейці відразу погодилися зробити для нас усе, що завгодно.

Я взяв вахтовий журнал — пачку засмальцьованих аркушів із нерозбірливо-линялими записами. Вибравши з них найчистіший, намалював на ньому карту Японії і материка поруч із нею.

— Де ми?

Вони не зрозуміли.

Я став тицяти в карту пальцем, а потім показувати на себе.

Нерозбірливе щебетання, — що означало «тут».

— Нам потрібно сюди, — я вказав на японський берег.

Це вони дотямили відразу.

— Ми вам гроші, — я показав на гроші. — Ви нас — сюди. Зрозуміло?

— Щим-щим-щим, — те, що могло означати «так».

Троє з них залишилися на нашому баркасі. Інші запроторили нас у свій трюм, сховавши серед викладених у формі печери шухляд, затим перебили одному зі своїх матросів ногу й помчали до найближчого японського порту.

— У нас закінчився бензин…

— Наш матрос постраждав…

— Ми просимо допомоги…

І ось третьої ночі нас висадили з надувного човна на берег.

Порт без охорони. Контейнери з тухлою рибою. Підйомні крани, що світять прожекторами собі під ноги.

І помах рукою: туди.

— Що ж, спробуймо.

Хоча, можливо, якби сюди не потрапили на два роки раніше хлопці з балтійського земляцтва, з якими нас познайомив Гінтар, нам було б важко залишитися тут назавжди.

А так: документи, клопотання про зміну громадянства, перший похід у магазини, перший обід на півресторану, перша ніч поза готелем, перша зареєстрована на твоє ім’я машина, перший банк, що прийняв гроші, які залишилися в нас, під сім відсотків, — усе це багато в чому тільки завдяки нашим новим друзям — засудженим до смерті втікачам із трьох балтійських країн…

…І перший урок мови, коли ти зрозумів, що «домо», яке досі приймав за «звичайно ж, так», може означати як «спасибі», «привіт», «давно не бачилися», «мені соромно», «як на мене, ви помиляєтеся», так і «бачив я вас у труні в білих капцях», «та хто ти такий?!», але тільки не «так» чи «ні». Що тут узагалі немає слів для вираження цілковитої згоди чи цілковитої відмови.

Номінал монети: 1 єна. Рік (роки) карбування: 1990–2000 (Хейсей 2-12). Датування: епоха Хенсей. Матеріал: алюміній. Діаметр: 20,0 мм. Вага: 0,99 г. Товщина гурта: 1,5 мм. Тип гурта: гладкий.