Читати книгу - "Мій тато — кілер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— То як, дядечку? Ви мені допоможете чи ні? — запитало дівчатко, яке стояло на моєму порозі.
— Домо, — прорік я.
Усе-таки молодці японці, що придумали мову, в якій немає слів, за які тобі довелося б відповідати.
Як колись говорив Сашко: «Пацан сказав — пацан зробив».
А так «пацан» сказав «домо», і спробуй здогадайся, що він мав на увазі.
* * *— Я його дочка…
— Зрозумів я, зрозумів…
Дочка…
2Колись дуже давно… Її звали Наталею, і вона народила мені доньку…
— А як твоє ім’я, дитинко?
— Маринка, — сказала дівчинка, яка стояла на моєму порозі.
І назвала цю дочку Мариною.
Історія кохання
Сісти й почати переписувати латиноамериканський серіал. Фазенда на тлі гір. Три картонні кактуси, п’ять мулатів-рабів, вочевидь, із вищою освітою.
Ще двоє ведуть карого коня, смикаючись від кожного його руху.
На даху краалю жінка в кринолінах:
— Ах, нянечко, коли Лопес де Мойре вперше приїхав до нас…
ЗЯ сидів за столиком тихої, захованої в підвалі кав’ярні, і молоденька дівчина, яка відстала того вечора від своїх одногрупників (ті святкували завершення першого семестру), посміхалася мені, говорячи:
— Уявляєте, я загубилася. Як кошеня. Йшла, йшла, йшла, і раптом бах — я одна.
Вона трошки сп’яніла, і цих кількох ковтків шампанського видавалося досить, щоб вона була чарівною.
— А ще мене звуть Наталя.
Я назвався:
— Сергій.
І провів її до під’їзду. Вона жила в тітки, а та була дуже сувора.
А потім був день другий… Місяць…
І я вважав, що вона ангел.
А коли вона оселилася в мене і звикла витрачати по сто сімдесят тисяч на тиждень, то перетворилася на стерву.
Але часи тоді були дикі — тисяча дев’ятсот дев’яносто другий рік. Ми всі одружувалися зі стервами й не бачили в цьому нічого дивного.
* * *Серія сто шістдесят друга. Лопес де Мойре заганяє коня, щоб побачити народжене за його відсутності маля.
* * *Дівчинка була малесенькою. Ти брав її за виліплений із воску пальчик і бачив, як крізь нього просвічує сонце.
Вона позіхала. Вона спала. Вона морщила ніс. Або дивилася на тебе величезними, немовби посвяченими в усі таємниці світу, очима. Здавалося, вона пам’ятала не тільки про те, як померла, а й про все своє минуле життя. Про всі свої реінкарнації.
А її мама, перетягаючи себе еластичними бинтами, говорила мені:
— Мені треба грошей…
— Грошей…
Грошей…
На масажистку, на пластичного хірурга, на няньку для маляти, на годувальницю для нього.
А потім вона сказала мені:
— Я знайшла іншого чоловіка, а з тобою розлучаюся…
Я навіть не встиг мовити про своє право бачити доньку кожної третьої неділі. Адже саме тоді я позбавив життя першого з посланих до мене вбивць, відкрив банківський рахунок на ім’я моєї тоді ще не колишньої дружини, перекинув на нього три чверті грошей, які мав, і залишив країну.
Серія двісті дев’яносто восьма. Лопес де Мойре залишає бенкет, улаштований на фазенді родини Ленаресів.
4Коли я був змушений виїхати, моїй доньці було три місяці.
Що я міг згадати всі ці роки? Тільки величезний, немов салон Лінкольна, дитячий візочок, крихітку, яка прокинулася від сонячного променя, що впав на її личко, та ще те, як, чхнувши, вона поглянула на мене й усміхнулася.
* * *І ось тепер вона стоїть переді мною, дванадцятирічне, більш ніж упевнене в собі дівчисько і, кривенько так посміхаючись, каже:
— То ви знаєте Сергія Володимировича? Якщо знаєте, то передайте: я його дочка.
— Добре, — мовив я. — Вже передав. Привіт, доцю.
А що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій тато — кілер», після закриття браузера.