Читати книгу - "Останній пророк"

Ґенезу Порфирія Горотака і його «Дияболічних парабол» виявив докладно вже після смерти Клена сам Мосендз у своєму листі із Швайцарії до Арсена Шумовського від 17 червня 1948 р.: «Ех, Горотак! Як можете — пришліть мені 2 примірники. Я один з них виправлю, доповню й Вам перешлю. Так, це ми з покійником (Кленом) написали за два дні. Деякі речі вдвох писані. Дещо не ввійшло. Навмисне дали туди й чепуху останню, щоб ніхто не пізнав. Але старий все розказав (слаб був на язик покійник), а потому помер, а з ним і Горотак П.». Заява Мосендза, що «Параболи» були написані за два дні, перебільшена, бо насправді писання їх, як свідчить д-р Юрій Ґерич, тривало майже два місяці.

Співпрацював при творенні «Дияболічних парабол» і Мирон Левицький, який згідно із первісним задумом мав бути ілюстратором цього видання.

Негадана смерть Клена була невимовно болючим ударом для Мосендза. «Клена мені шкода, осиротіла моя душечка», «Мені без нього дуже тяжко», — жалівся у листах до А. Шумовського. «Помер Клен. Великий жаль і велика злість, безмежна гіркість», — писав М. Селешкові. І водночас із цим обурювався тяжко Мосендз у своїх листах на писані після Кленової смерти панегірики — тими, що «раніше рахували його партачем».

У другій половині 1946 року, під час перебування в тирольському Зеефельді, незважаючи на гірське повітря і піклування друзів та на лікування в місцевій санаторії, Мосендз починає все більше занепадати на здоров'ї. Відновлюється невилікувана стара хвороба сухіт, і Мосендз, не маючи ні засобів, ні можливостей для успішного лікування в умовах післявоєнної Австрії, переїжджає в грудні 1946 р. з допомогою, зокрема, д-ра Юрія Ґерича до пансіону Моттекс у містечку Бльонав над Женевським озером у Швайцарії, де для лікування одержує допомогу теж і від американського ЗУАДК-у.

Історія перебування Мосендза в цій швайцарській санаторії багата на незвичайні сторінки геройського змагання людини й поета з важкою хворобою і безупинною загрозою смерти, а з другого боку, пронизана тривожними моментами духового упадку, розпуки, безнадії, що з них Леонід Мосендз виривався звитяжно усією силою свого духу й волі до останніх хвилин свого земного шляху. Списана ця історія документально в його листах із Бльонав, і, зібрана й опублікована, вона творила б єдину у своєму роді книгу терпіння і дерзання одуховленої і мужньої людини.

З перших місяців перебування Мосендза в Моттекс настрої в нього міняються, як провесняна химерна погода: «Одне, що тут добре, — це почуття свободи, і це почуття мені дуже добре, мабуть, може більше, ніж страва», — радіє в листі до І. Бараниці від 14 лютого 1947 р., щоб черговий лист, від 20 березня цього ж року, виповнити вже суцільним наріканням: «А тут я цілком забутий! І мені також зле, гарячка, скоро кінчається термін (перебування в санаторії. — Б. К.), і я кидаюся, як ранений звір, щоб трохи того життя зачепити…»

Щоб рятувати себе від цих настроїв, від повної таки безнадії та й від смерти, Леонід Мосендз безупину і багато працює: більше, як на це дозволяють йому сили, набагато зусильніше, як цілком таки здорова людина. Читає не тільки всю актуальну українську книжкову і журнальну продукцію, але й усе, що тільки може дістати з французької, англійської чи еспанської літератури. Вчиться по-французьки, пробує вивчати старогебрейську мову, доповнює своє знання англійської. Веде безупину постійне і широке листування зі своїми друзями і знайомими в Австрії, Німеччині, Англії, Канаді, Америці. Цікавиться всіма можливими справами і проблемами релігійними, філософічними, мистецькими, літературними. Разом з усім цим він головну частину свого часу і сил присвячує літературній праці, дописує й опрацьовує свій великий роман «Останній пророк», студіює потрібну для цього наукову літературу, здійснює низку нових літературних починів і творів, публікуючи водночас і деякі свої публіцистичні праці.

Цікаві інформації про літературну творчість Мосендза в тих двох санаторійних роках дають його листи до приятелів і знайомих. У жовтні 1947 р. він сповіщає, що пише казки й оповідання для своєї Марійки — «бабки солодкої й любої, як бувають у 4 роки дівчатка», і що хоче написати для неї історію Старого Завіту. В березні 1948 р. сповіщає Шумовських, що пише «новелю про ченця, який ціле життя молився за чорта, щоб над ним змилосердився Господь. Бо все зло від чорта, а як ум'якшити серце диявольське, не буде спокуси, не буде й зла на світі». В травні ж 1948 р. повідомляє, що почав писати нову поему — «Дві життя й смерті козака Мамая» — на тему легенди Сизифа.

Від пропонованої йому в той час співпраці в деяких журналах, зокрема у «Вежах», Мосендз відмовляється, мовляв, тому, що праця над белетристичними речами забирає в нього надто багато сили (лист до О. Лащенка від 20 червня 1948 р.). Не хоче співпрацювати й у відновленому в 1948 році у Німеччині «Літературно-Науковому Вістнику», з тих оглядів, що для співпраці в ЛНВ не бачить «підстав, не знаючи ані редакції, ані співробітників». Відмовляється він і від співпраці у плянованому М. Лебедем журналі, заявляючи в листі до нього від 1 серпня 1947 р., що його «ідеалом є видавати свій місячник, як-от був Донцовський Вісник». Все ж таки Мосендз у той час послав до ЛНВ написаний під