Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Наприклад, у провінції Сафранболу, більше відомій як батьківщина прянощів шафрану, — говорив він далі, — нам показували будинки часів Османської імперії, де й досі живуть люди. Для того, щоб зробити ремонт у своєму помешканні чи бодай забити цвяха, мешканець такого будинку має взяти дозвіл на це у місцевому комітеті з охорони культурних пам’яток. У дозволі чітко вказується: можна зробити лише те, що не змінить історичної ідентичності споруди. Будь-яке самовільне втручання в пам’ятник неприпустиме. За всім цим стежать спеціальні служби з охорони пам’яток.
— Не те, що у нас, — щиро обурювався чоловік: — Захотів настоятель Лаври збудувати на території заповідника готельно-розважальний комплекс, а підйомний кран не пролазить у Лаврські ворота. Ничтоже сумняшеся розібрали ворота до останньої цеглини. А влада ані телень! Або за ніч зруйнували і вивезли на смітник одну із будівель музею-заповідника «Київська фортеця». І знову як з гусака вода. Та якби таке трапилося в Туреччині, винуватці всі до одного гнили б у в’язниці!
— А ще, — продовжував Серьога, — у Туреччині мирно співіснують три основні релігії: іудаїзм, християнство та іслам. У більшості міст поряд з мечетями діють синагоги і християнські церкви усіх можливих конфесій. Особливо цікавий у цьому відношенні регіон Кападокії, де мені пощастило побувати позаторік. Цей регіон, знаменитий своїми печерними церквами, яких там безліч, є історичною і культурною пам’яткою зі статусом заповідника й музею просто неба. Ще в одинадцятому столітті там з’явилися перші печерні церкви, видовбані у вулканічних породах. У будні вони відкриті для туристів як музеї. А у вихідні та свята там правиться служба.
— Ви так багато знаєте про Туреччину! — захоплено говорила Сергієві Ліда. — Напевне об’їздили усю країну?
— Майже усю, — брехав Серьога. — Принаймні, відвідав найцікавіші в історичному і культурному відношенні місця.
Слухаючи ті побрехеньки, Ліда все більше й більше проймалася симпатією до свого нового знайомого. Вона зовсім забула про Миколу. І якби тільки Серьога здогадався поманити Ліду, наша любителька екстремального сексу, довго не роздумуючи, скочила б з ним у гречку.
Удюка кривдникам не прощаєПо обіді, коли вільні від екскурсій туристи ніжилися в постелі, перечікуючи полудневу спеку, журналісти зібралися біля літньої естради. Саме тут мали проходити змагання з караоке на приз дирекції готелю «Едем». На кону були дві безплатні путівки у цей п’ятизірковий райок.
Лія Галкіна виявилася справжнім майстром своєї справи. Під фонограму «Червоної рути» вона швиденько відсіяла шістьох із десяти кандидатів на участь у змаганні. Тож за вихід у другий тур боролися вже тільки четверо: дві представниці прекрасної статі і стільки ж чоловіків.
Справжні джентльмени пропускають поперед себе жінок: у ліфт — в надії вціліти, якщо раптом той обірветься, у незнайоме приміщення, — сподіваючись, що леді своїм криком попередять їх про небезпеку. Наші ж мужчини Іван Протяг із Києва та одесит Аркадій Штрум просто віддали право виступати першими своїм колежанкам: киянці Ліді й харків’янці Олесі.
Ліда, яка свого часу була солісткою дитячого хору при районному палаці піонерів, дочекавшись поки дадуть фонограму, спрямувала погляд у бік Сергія й заспівала:
Зорі, як очі, Дивляться скрізь на нас, Серце не хоче, Щоб промайнув цей час. Хай в цю хвилину Піснею лине Понад землею Ра-адість моя-а-а-а! Коханий, — Мрій кришталевий світ, Коханий, — Тобі дарую цвіт…Та даремні були Лідині старання. Той єдиний, кому адресувалася пісня, зовсім не слухав її. Повернувшись задом до виконавиці, Серьога щось нашіптував молоденькій, схожій на німкеню туристці, красномовно стискаючи п’ястуком її коліно.
Попри усі Лідині надії на перемогу, її спів заслужив лише ріденькі оплески близьких знайомих. І то, скоріше із симпатії до неї самої, аніж до її виконання.
Наступною у боротьбу за приз дирекції готелю «Едем» вступила молоденька харків’янка Олеся.
— Возможно, когда я стану кошкой, — косила під Валерію дівчина. Але її вокальним даним було дуже далеко не тільки до співу відомої російської виконавиці, а навіть до весільної пісні березневої кішки.
Аркадій Штрум досить ретельно готував свій номер. Його товариш Ігор Пупиркін, зібгавши пляжного рушника, вимостив на Аркадієвій спині щось схоже на горб. Ніби вживаючись у образ Квазімодо, Штрум напівзігнувся і пограв м’язами. Потім видобув із кишені аркуш з надрукованим текстом і кивнув, щоб вмикали фонограму:
— Belle, — почав він французькою.
Belle… C'est un mot qu'on dirait inventé pour elle Quand elle danse et qu'elle met son corps à jour. Tel un oiseau qui étend ses ailes pour s'envoler, Alors je sens l'enfer s'ouvrir sous mes pieds. J'ai posé mes yeux sous sa robe de gitane, A quoi me sert encore de prier Notre-Dame. Quel est celui qui lui jettera la première pierre, Celui-là ne mérite pas d'être sur terre. Ô Lucifer! Laisse-moi rien qu'une fois Glisser mes doigts dans les cheveux d'Esmeralda.Аркадій співав, розливаючи над принишклим готельним комплексом увесь біль нерозтраченого кохання горбуна Квазімодо до прекрасної Есмеральди. Захоплені слухачі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди українців у Анталії», після закриття браузера.