Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

При цих словах із крісла підвелася височенька, добряче наштукатурена, висмоктана роками і пригодами молодичка з поетичним хаосом на вибіленій пергідролем голові. Вона була зодягнута у щось схоже на ріденьку рибальську сітку. Певне, у таку, за її уявленнями, має попадатися лише крупна риба.

— Ось уже дев’ять років я веду на Одеському телебаченні програму «Караоке у Дюка», — заявила вона й посміхнулася. Та посмішка нагадала Миколі циганський «мед». Суцільна патока, від якої аж нудить.

— Яка ще Удюка? — перепитав спросоння Іван Протяг, який від перенавантаження дармовою випивкою задрімав у кріслі задовго до початку інструктажу, і лише тепер прокинувся.

— Та не Удюка, а у Дюка! — терпеливо поправила його Лія.

— Як скажете, — миролюбно погодився Іван. — Удюка то й Удюка. Добре, що не гадюка.

Ніхто не став сперечатися з п’яним. Але з того моменту за Лією аж до кінця поїздки закріпилося прізвисько «Удюка». Сама ж Лія назавжди записала Протяга у число своїх кревних ворогів. А з такими Галкіна розправлялася нещадно.

Наступного ранку, рівно о десятій, великий туристичний «Мерседес» із журналістським десантом на борту вирулив із під’їзної дороги готелю на широку автомагістраль і рушив у бік старовинного Сіде. А невдовзі на центральному майдані містечка, традиційно увінчаному пам’ятником Ататюрку, українських журналістів зустрічав сам місцевий мер Омар Кемаль. З того, що пояснював їхній гід Юсуф, гості так і не зрозуміли, ким мер доводиться батькові усіх турків: далеким родичем, а чи просто тезкою.

Після обміну офіційними привітаннями, гостинний пан Кемаль став розповідати про те, що, завдяки мудрій політиці властей, Туреччина, яка півстоліття тому ледве зводила кінці з кінцями, сьогодні стала однією із найбільш відвідуваних туристами європейських країн.

— Кажуть, поталанило тій чи іншій країні, на землях якої збереглися пам’ятки давніх цивілізацій, — говорив Омар Кемаль. — А, може, навпаки, поталанило пам’яткам давніх цивілізацій, що нашу країну, де вони розташовані, населяють дбайливі нащадки, які роблять усе можливе аби зберегти для прийдешніх поколінь те, що залишили на цій землі прадавні предки? Кому поталанило більше: нам, туркам, які населяють землі, що належали колись стародавнім грекам і римлянам, чи, може, оспіваній Гомером, а пізніше, через багато століть, заново відкритій великим Шліманом Трої, Ефесу, де закінчила свій земний шлях Пресвята Богородиця Марія, чи місту Демре, де жив і творив свої благодійні справи святий Миколай?… Це запитання більш ніж риторичне.

— Сучасна Туреччина, — вів далі пан Кемаль, — займає значну частину території колишньої стародавньої Греції і Римської імперії, культурна спадщина яких належить усьому людству. Кожен землянин має право долучитися до таїни і надбань минувшини. І наша держава зробила і робить усе можливе для того, щоб ці надбання стали доступними кожному.

— Усе почалося з прийняття 1983 року державної програми сприяння розвитку готельного господарства, — захоплено розповідав мер. — Адже для того, щоб привабити більше туристів, потрібно було, у першу чергу, значно збільшити кількість місць у готелях. Підприємцям, які починали працювати у цій галузі, держава надавала в оренду на 49 років земельні ділянки під забудову, із вже підготовленою інфраструктурою. А ще їм виділялися кредити на вигідних умовах. Це дало серйозний поштовх для розвитку готельного бізнесу. Крім того, якщо податок на додану вартість у Туреччині становить вісімнадцять відсотків, то для туристичної галузі він — лише вісім відсотків. А на період становлення, власники туристичних фірм і готелів узагалі звільнялися від податків. І як результат, ми перетворили туристичну галузь у гігантську фабрику без труб. У ній безпосередньо зайняті понад півтора мільйона працівників. Лише прямий внесок туристичної галузі у економіку країни складає більше дев’ятнадцяти мільярдів доларів США. Крім того, завдяки туризму створено чимало робочих місць у так званих суміжних галузях: в сільському й тепличному господарстві, харчовій промисловості та ресторанному бізнесі, на транспорті, у ювелірній та сувенірній та легкій промисловості тощо. Вони також мають додаткові робочі місця. Південна та Південно-Західна частини Туреччини взагалі переважно живуть доходами від туризму.

— До речі, — вів далі мер, — наше місто найбільше відоме тим, що у палаці, який був розташований неподалік від Храму Аполлона, єгипетська цариця Клеопатра влаштовувала побачення зі своїм коханцем, римським полководцем Марком Антонієм. Пропоную вам пройти туди.

Микола, у якого саме був черговий напад хандри, з байдужістю слухав розповідь мера. Зате Ліді було навіть дуже цікаво. Тим більше, що мерську розповідь досить влучними і гострими репліками доповнював їхній новий знайомий. А коли група підійшла до руїн Храму Аполлона, від якого вціліла лише невелика частина колонади, Серьога, як він назвався Ліді при ближчому знайомстві, став розповідати захоплюючу історію кохання великих стародавнього світу, описану в книзі Хаггарда Генрі Рейдера. Ліда, коло читання якої обмежувалося, здебільшого, фаховою бухгалтерською літературою, навіть не здогадувалася про існування роману «Клеопатра», з якого її співрозмовник почерпнув ту романтичну інформацію. Тож із відкритим ротом слухала живописання любовних побачень Марка Антонія і Клеопатри. А ще — розсусолювання про те, що руїни Храму Аполлона й досі вважаються священними. Нібито закоханим вони приносять удачу, а майбутнім парам допомагають знайти одне одного.

Лідин підтоптаний коханець Микола добряче програвав на тлі їхнього нового знайомого Сергія. Кремезний чолов’яга років тридцяти п’яти, хоч і мав уже невелике черевце, але все ще залишався струнким і сильним. Правда, його зовнішність псували маленькі свинячі очиці, що глибоко утопали серед повік на припухлому від зайвого жиру обличчі. Але в цьому чоловікові було щось незрозуміло магічне, що непереборною силою притягувало до себе жінок. Більше того, Серьога твердо засвоїв правило: шлях до серця лежить через почуття. Варто лише сподобатися чиїмось очам і вухам, як половина справи вже зроблена. Тож і намагався всілякими оповідками максимально прикувати до себе увагу співрозмовниці.

— У Туреччині, — розповідав він Ліді, — туризм і культура ніби живуть одне в одному. Ця земля тисячі років була домівкою для багатьох цивілізацій. Вони залишили після себе чимало релігійних, історичних та культурних пам’яток. І мені дуже імпонує, як у Туреччині дбають про збереження їх. Держава вважає усі пам’ятки