Читати книгу - "Сюрпризи долі"

Олена нарізала овочі, вкладаючи у салат душу, старанно обсмажила м’ясо, обклала його скибками яблук і поставила запікатися. Музика продовжувала грати, ритми змінювалися від запальних танців до тужливих романтичних мелодій. Вони наче підспівували в такт: «Ти здивуєєєєш всіх, бо ти найкращаааа». Все це нагадувало магічне дійство, яке заворожувало своєю чарівністю.

За годину повернулися діти.

— Чим так смачно пахне? — вигукнув Павло з порога.

— Швидко роздягайтеся, мийте руки і сідайте їсти, — щасливо промовила Олена.

Хлопці зі смаком поїли і пішли в свій покій готуватися до заліків. Олені хотілося ще і ще слухати музику, але побоялася, що це може завадити дітям, тихо увімкнула телевізор і нестямилася, як заснула.

Пробудилася Олена біля одинадцятої вечора від грюкання вхідних дверей. У кімнату зайшли Георгій і Жан.

— Ви разом. Дуже добре. Сідайте вечеряти, — промовила, протираючи очі спросоння.

— Ми зустрілися в університеті й вирішили разом іти додому, — сказав Георгій.

— Я голодний, як вовк, — весело вигукнув Жан, — сьогодні мене запросили на прийняття, але, крім шампанського і цукерків, нічого більше не подали. А я не дуже полюбляю солодке.

— А що ви любите? — поцікавилася Олена.

— Найбільше у світі — м’ясо, напевно, у мені є щось тваринне. Не розумію вегетаріанців, навіщо так себе обмежувати.

— Тоді вгадала, сьогодні я приготувала вашу улюблену страву, — посміхнулася Олена.

Чоловіки добряче зголодніли, бо не вимовили жодного слова, аж доки не закінчили вечеряти.

— Ви майстриня! — промовив Жан, витираючи уста серветкою.

— Моя дружина завжди смачно готує, але сьогодні вона перевершила себе, — гордо промовив Георгій, вимочуючи хлібну шкуринку у залишках соусу.

— Раз наша чарівна господиня приготувала нам таку насолоду, то тепер наша черга зробити і їй приємність, — посміхнувся Жан, — що ти пропонуєш, брате?

— Мені дуже шкода, але я повинен піти сьогодні швидше спати і тому змушений вас покинути. Ти ж у нас маєш багату фантазію, от тобі й карти в руки. Якщо бажаєте, можете сидіти скільки заманеться, але пам’ятайте про завтрашній бенкет з нагоди моїх уродин.

— Я ще трішки побалакаю з твоєю дружиною, якщо не заперечуєш, і невдовзі також віддамся в обійми Морфея.

Олені зовсім не хотілося спати, адже вона продрімала зо дві години і почувала себе цілком бадьоро.

— То на чому ми зупинилися? — серйозно запитав Жан, коли вони залишилися вдвох.

— Ви про що? — здивувалася Олена.

— Про ваші закопані таланти.

— Уже запізно їх відкопувати.

— Ніколи не пізно щось робити, запізно буває лише після смерті.

— Що ви пропонуєте?

— Я пропоную вам узяти, у гіршому випадку, ручку і папір, а в ліпшому — комп’ютер, і почати виконувати своє покликання.

— Колись спробую, для цього потрібно мати сюжети, а їх у мене немає, я ж, крім дому і роботи, нічого більше не бачу.

— Вони приходять самі по собі, важливо лише запрошувати їх у свою душу.

— Сьогодні поруч кружляло щось чарівне, та воно так і не наблизилося до мене.

— А ви відкрийтеся. Хіба можна проникнути в будинок через замкнені двері та вікна?

— Ви вважаєте, що я замкнена?

— І закомплексована.

— Ви мене ображаєте?

— Аж ніяк, ви весь час озираєтеся на Жоржа — що скаже, як зреагує, а це неправильно.

— Але ж він справді дуже розумний.

— Не заперечую, та не створюйте ідола, яким би не був геніальним ваш чоловік. Ніхто, чуєте, ніхто, не в праві перекривати іншому його шлях.

— Добре бути таким упевненим у собі.

— Я ніколи не боюся робити те, що мені хочеться, навіть якщо декому це й не подобається. Я за знаком Зодіаку Лев, бо народився на самісінького Спаса.

— І вам це вдається?

— Люди поважають лише вільних людей і зневажають рабів.

— Маєте рацію, я ніколи про це не думала.

— А коли ви народилися?

— У липні.

— Ви рак. Не закривайтеся у своїй мушлі, розбийте її, вона вам заважає.

— Чим ще ви займаєтеся, крім журналістської роботи?

— Усім на світі: багато читаю, катаюся на лижах, займаюся альпінізмом і граю на гітарі. Недавно я навіть давав сольний концерт в одному клубі.

— Я також колись грала на гітарі, але це було так давно.

— А у вас є гітара?

— Є, та вона дуже стара і зовсім розсохлася.

— Несіть швидше сюди, спробуємо її вилікувати.

Олена винесла зі спіжарки гітару, витираючи її від пилу.

— Так. Поглянемо, що у нас тут не гаразд, — почухав скроню Жан, — справи кепські, але не безнадійні, погано лишень, що деякі струни потріскали.

— У мене десь завалявся здавна комплект німецьких срібних струн, треба лише пошукати.

— Ну то негайно знайдіть! — радісно вигукнув гість.

Жан дістав з кишені металевого ключика і заходився підганяти гриф до деки.

— Знайшла! — радісно влетіла на кухню Олена.

— От і чудово, тепер цей вечір запам’ятається надовго.

Жан виявився майстром справи, за короткий час старенька гітара забриніла новими голосами.

— Ви чудово граєте, де ви вчилися? — зачаровано спитала Олена.