Читати книгу - "220 маршрутів"

— Достатньо, що ти приїдеш, Анжеліка все влаштує.

«Не все, друже, не все. Найважливіше доведеться влаштовувати самому», — думав Міхал, упевнений, що подорож до Граєва нерозривно пов’язана з пояснюванням Марті остаточного фіналу їхніх стосунків. Може бути важко. Бабські сльози, нескінченні пояснення й таке інше... Єдиною втіхою в цій ситуації була урочиста обітниця самому собі: «До причастя цього голопуцька ніхто мене в Граєві не побачить. Виконаю обов’язок і баста, прощавай, Підляшшя, раз і назавжди!»

Вулиця пахла шоколадом. Нічого дивного, тут це нормально. На Камьонку розташована фабрика «Ведель»[6]. Міколай на повні легені втягнув оксамитовий запах. Раз, а потім іще. Він не чув галасу, що долинав від школи. Уроки вже закінчилися. Хлопець повільно йшов до автобусної зупинки, хотів насититися чудовим ароматом. Хоч його план і провалився, Міколая заполонив спокій погожого вересневого дня, а спомин про смак шоколаду, що ліниво линув у розпашілому повітрі, приносив незрозуміле радісне задоволення. Загалом, не лише йому. Перехожі високо задирали носи, так ніби хотіли вдихнути якомога більшу порцію розкішних пахощів. Усміхалися одне до одного з розумінням. Не хвилюйтеся, усім вистачить.

На секунду він замислився, чи не піти додому пішки, проте це була божевільна думка. Хтозна, що могло статися дорогою через пустир між мікрорайонами. До того ж, щойно він підійшов до зупинки, над’їхав 182-й.

Він сів у хвіст автобуса й визирнув у вікно. Побачив Меланію. Водій зачинив двері, автобус поїхав. Меланія не стала чекати на зупинці, вона йшла вперед у бік ділянок.

«Що вона робить? — перелякано подумав Міколай, проводжаючи очима її постать, що зменшувалася з кожним кроком. — Це ж безумство!»

Йому здавалося, що це все колись уже відбувалося. Уві сні чи в минулому житті. Та за мить зрозумів, що це було насправді, і зовсім не так давно. Це її він бачив першого вересня, коли вона йшла до ділянок. Так, це була вона! Він сів і замислився. Куди вона могла прямувати? Меланія зовсім не виглядала наляканою. Навіть підстрибувала, неначе грала в «класики». Мабуть, через цей шоколадний запах. В автобусі його вже не було чути, але там, на вулиці, кожний повів вітру з північного заходу приносив нову порцію смаковитих спогадів.

«Тут мусить бути якась таємниця! — переконував він сам себе. — Ніхто при здоровому глузді не пішов би тою дорогою, коли щойно приїхав автобус!»

Однак і цього разу загадка лишилася без відповіді. Адже щойно він її торкнувся, як вона вислизнула йому з рук, бо автобус саме під’їхав до його зупинки. Майнула думка «Треба вийти...». Та двері вже зачинялися, а хлопець не поворухнувся, задивлений у далечінь. Уявив, як мати насипає йому суп і, втупившись у тарілку, питає його тим своїм жалісливо-співчутливим тоном:

«І як було сьогодні у школі?»

«Ніяк!» — хотілося б крикнути йому.

Але як завжди, він би нічого не сказав, тільки б мовчки стенув плечима.

Йому немає куди поспішати.

Двері автобуса зачинилися, 182-й уже піднімався вузьким провулком біля Військової Бялоленки вгору Остробрамською. Кілька зупинок далі, на мікрорайоні Остробрамська, була кінцева. А може, влаштувати собі невеличку екскурсію? Проїхатися туди й назад, аби лише відтягнути момент, коли знову потрібно буде розповідати, як сьогодні в школі вкотре не відбулося нічого цікавого.

Мати була журналісткою, але зараз ніде не працювала, сиділа вдома й писала якусь книжку чи що. Міколай би волів, щоб повернулися колишні часи, коли вона щодня вранці йшла до редакції, а поверталася ввечері. Її постійна присутність і готовність допомогти незрозуміло чому дратували його. Він не мав бажання пригортатися до неї, як тоді, коли був п’ятирічним хлопчиком. Не хотів розповідати про своє змарноване життя й звинувачувати її в тому, який жахливий вибір вона зробила нібито задля його добра. Три роки в гімназії звучить як вирок, але ж навіть у в’язниці можна якось вижити. Так чи інакше, вибору в нього немає. Хто сказав, що школа має подобатись?

З Остробрамської автобус повертає на Заменецьку, а потім на Луковську. Наприкінці, біля редакції журналу «СуперЕкспрес», позаду костелу Різдва Господнього, розташувалася кінцева «Мікрорайон Остробрамська». Спочатку Малий не збирався висідати, та водій вийшов із кабіни й голосно його поквапив:

— Кінцева!

Що поробиш. Не пояснювати ж йому, що він і так повертається до міста. Малий узяв рюкзак і вийшов. Спочатку хотів сісти на той самий автобус, щойно водій відчинить двері, та роззирнувся довкола і його охопило дивне відчуття. Він знає це місце! Вони часто бували тут з батьками, але завжди машиною, дорогою до супермаркету «Жант». А тепер він тут на своїх двох, сам, далеко від дому, і може робити все, що завгодно! Малий почувався трошки так, наче раптово став героєм гангстерського фільму, а плаский кіноекран виплеснув зображення всередину залу, затягуючи глядачів і перетворюючи їх на дійових осіб. Та насамперед його охопила нерішучість: залишитися на зупинці чи піти байдуже куди й продовжити цю дивну мить? Трохи сумнівів — і Міколай поправив рюкзак на плечі й рішучим кроком рушив уперед.

Колі згодом він сідав до автобуса на кінцевій, то не припускав, як сильно ця коротка екскурсія змінить його життя. Година самостійного перебування в торговому центрі, протягом якої нічого надзвичайного насправді не сталося, подарувала йому відчуття, що він уже дорослий і відтепер має право сам керувати своїм життям. І що лише від нього залежить, у який автобус сідати й на якій зупинці виходити. Зрозумів, що досі його світ був вузьким коридором, на який він ще й дивився крізь шибку батьківського автомобіля. І тепер настав час це змінити. Хлопець відчув непереборне бажання спробувати, як це — скористатися свободою, побачити інші місця й людей. Малий раптово усвідомив, що лише він вирішує, наскільки великий шмат світу пізнає, і