Читати книгу - "Казки Сельви"

Як мурахоїд і мисливець зробилися добрими приятеля­ми? Ніхто в сельві цього не знав, але колись ми ще почує­мо про причину їхньої дружби.

Отже бідолашна матір прибігла до оселі мурахоїда.

— Тук! Тук! Тук! — постукала захекана лань.

— Хто там? — озвався мурахоїд.

— Це я, лань!

— Гаразд! А чого вам треба, пані лань?

— Я прийшла попросити, аби ви дали мені рекомен­да­ційного листа до мисливця. Моя дочка, маленька лань, осліпла.

— Маленька лань? — перепитав мурахоїд. — Вона добре створіння. Якщо йдеться про неї, я дам те, що вам потрібно. Писати нічого не варто... Покажіть йому це, і він вислухає вас.

І мурахоїд підчепив кінчиком хвоста й простягнув лані суху, зовсім суху зміїну голову з досі отруйними зубами.

— Покажіть йому це, — мовив мурахоїд. — Цього достатньо.

— Дякую, пане мурахоїде, — відказала зраділа лань. — Ви теж добре створіння.

І вона побігла геть, бо невдовзі світанок мав заступити ніч.

Забігши додому, лань прихопила дочку, яка не припиняла стогнати, і вдвох вони дісталися до селища, де мусили дибати дуже повільно, притискаючись до хатин, щоб їх не учули собаки.

Нарешті лані опинилися перед оселею мисливця.

— Тук! Тук! Тук! — загупотіли вони в двері.

— Хто там? — озвався зсередини людський голос.

— Це ми, лані!.. Ми принесли зміїну голову!

Матір квапливо проказала це, щоб чоловік зрозумів, що вони друзі мурахоїда.

— Он як! — чоловік прочинив двері. — А що сталося?

— Ми прийшли, аби ви вилікували мою дочку, маленьку лань, — вона осліпла.

І матір переповіла мисливцю всю пригоду з бджолами.

— Хм!.. Що ж, подивимося, що там у цієї панянки, — мовив мисливець. Він повернувся в дім, а тоді вийшов знову з високим стільцем і посадив на нього маленьку лань, аби, не надто нахиляючись, добре розгледіти її очі. Чоловік вдивлявся в них зблизька крізь якесь велике кругле скло, а матір-лань підсвічувала йому, почепивши на шию ліхтар.

— Пусте, — проказав нарешті мисливець, допомагаючи маленькій лані злізти зі стільця. — Однак треба набратися терпіння. Кожного вечора прикладайте їй до очей цю мазь і тримайте її двадцять днів у темряві. А тоді почепіть їй ці жовті окуляри, і вона одужає.

— Щиро дякую, мисливцю! — зраділа вдячна матір. — Скільки я вам винна?

— Нічого, — посміхнувся мисливець. — Тільки стережіться собак, бо тут неподалік живе чоловік, котрий тримає хортів, навчених переслідувати оленів.

Лані дуже перелякалися; вони ступали, ледь торкаючись землі, й раз по раз зупинялися. Та попри це собаки вчули їх і з півмилі гналися за ними вглиб сельви. Лані мчали широкою просікою, і маленька лань весь час мекала.

Лікування тривало за приписом мисливця. І одна лише матір знала, чого їй коштувало впродовж довгих двадцяти днів утримувати маленьку лань у дуплі величезного дерева. Там було темно-претемно. Нарешті одного ранку матір відсунула головою віття, яким затуляла дупло, і маленька лань у жовтих окулярах вибігла назовні й скрикнула:

— Я все бачу, мамо! Я все бачу!

І матір, прихилившись головою до якоїсь гілки, плакала від радості, що її дочка одужала.

Маленька лань повністю вилікувалася. Та хоч якою здоровою та щасливою вона почувалася, одна таємна думка змушувала її сумувати. А таємна думка була така: маленька лань будь-що хотіла віддячити чоловікові, котрий так добре повівся з нею, але не знала, як це зробити.

Аж раптом якогось дня їй нарешті сяйнула одна догадка. Вона стала блукати біля затонів та боліт, шукаючи пір’я ча­пель, щоб віднести його мисливцю. А мисливець також час від часу згадував маленьку сліпу лань, яку колись вилікував.

І ось одного дощового вечора чоловік щось читав у своїй кімнаті; він був у доброму гуморі, бо щойно полагодив стріху, і вона більше не протікала; отож він щось читав, коли зненацька почув, що в двері хтось стукає. Чоловік прочинив двері і побачив на порозі маленьку лань, котра тримала в зубах пук мокрого чаплиного пір’я.

Чоловік засміявся, і маленька лань соромливо пішла геть, бо вирішила, що мисливець сміється з її жалюгідного подарунка. Потім вона познаходила інше пір’я — велике, сухе та чисте і за тиждень знову прийшла до мисливця; чоловік, котрий минулого разу засміявся, бо його серце переповнювала ніжність, тепер не сміявся, адже маленька лань не розуміла його сміху. Натомість він дав їй змащену медом цукрову тростину, яку маленька лань з’їла, не тямлячись од радості.

Відтоді маленька лань і мисливець зробилися добрими друзями. Вона завжди приносила йому пір’я чаплі, що коштує купу грошей, і годинами