Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

«Добре, коли б тут жили самі іноземці, — думав Василь, повільно затягуючись димом. — 3 іноземцями якось легше. Їм байдуже до цих дрібниць: моя краватка, мої черевики, моя сорочка і руки. Тобто, може, і небайдуже, але зовні вдають, що їх такі дрібниці не обходять. Розуміють-бо, тут їм не Париж, Нью-Йорк чи Токіо. Тут їм Україна, бляха муха, СНД, колишній Радянський Союз: імперія зла і велика пролетарська держава».

Але з нашими... З нашими біда! Все їм не так. Все не влаштовує: «чому руки брудні?», «чому сорочка несвіжа?», «та купіть йому нормальну краватку, він же схожий на голову колгоспу!»

— Тьху! — Василь аж сплюнув, згадавши відразливі пики наших новоспечених мільйонерів.

Усі випендрюються одне перед одним, грають у крутих, а насправді такі самі жлоби! Видерлися зі жлобів нагору, вдають з себе вищий світ, а самі — жлоби жлобами. Пальці віялом, шмарклі пузирями... Я! Я! Я! Я — самий-самий! Я — пуп землі. І нема в цілому світі нікого, окрім мене. Я. Я. Я! Так і хочеться ляснути чоботом по пиці!

Докуривши сигарету майже до фільтра, Василь завів недопалок під великий палець і вказівцем далеко вистрелив ним уперед. Недопалок окреслив вогняну дугу і брязнув на тротуар, розбризкуючи довкіль золоті жаринки. «Постою ще хвилинку, подихаю свіжим повітрям, — подумав Василь. — А потім піду збирати речі».

Він застібнув ґудзики на піджаку, помацав розхлябаний вузол краватки, провів долонею по волоссю і, потягнувшись наостанок усім тілом, довго із шумом позіхнув, дивлячись туди, де сяяв неоновими ліхтарями Хрещатик.

Десь там, далеко, за новобудовами лівого берега, за частоколом неозорих рядів броварських сосен, підбирався навшпиньках до темного ще небокраю березневий ранок. Після нетривалої навали лютневих морозів та снігопаду прийшла відлига, і за три дні сніг станув, проте на промерзлій землі довго ще стояли калюжі, вкриваючись за ніч крижаною плівкою. А позавчора навіть був дощ.

На нескінченних пляжах вулиць у цю ранню пору не виднілося жодної постаті. Тільки ніч іще зітхала важко, катаючи в лагуні вже по-весняному теплого неба гігантську перлину неповного місяця. Гула тромбонами...У-у-у-у...

То грає реквієм ніч. Останнє причастя та відхідна молитва.

Вмирає зима.

Тліном дме, визирає крізь решітки каналізаційних люків її зсудомлене обличчя: божевільним оком, оскаленим зубом, паперовою щокою, шматками тіла, закутого у довгі корсажі бетонних комунікацій. Паралізовані ноги зими безвільно теліпаються серед сріблястих хвиль дніпрової води, тицяються у тупі носи п'яних лящів і підустів, розбухлих від ікри та пива весняної повені, що вже потроху пестить цнотливі коліна верб на незатоплених островах там, за мостами. Коліна, що вже готові прийняти кохання.

Верби, всі у котиках, таю ніжні, як п'ятнадцятирічні дівчата після гарячої ванни. Ох, будуть спекотні дні! Буде кохання! Зима вмерла!

«У-у-у-у», — гуде березнева ніч.

«Непогано було б на цьому тижні полагодити путанку, — думає Василь, відчуваючи носом, що весна ось-ось ударить по-справжньому теплими днями. — Полагодити та шуронути з кумом на Козинку по щуку, а потім туди, вже ближче до середини квітня, як попре на нерест лящ із пліткою, податися до гирла Десни. Там у рибнагляді працює кумів кум. Лящ іде один в один по півтора, два кіло. За ніч можна взяти кіл по двісті на брата. Ото рибалка! А всі ті вудочки, спінінги — забавка для інтелігентів. Інше ж діло — поставив сітку, перегородив річку і знай собі витягуй дурну рибу, повну ікри. А потім на базар. Кіло — три п'ятдесят. День роботи — і сімсот гривень у кишені. А сімсот гривень — то триста доларів, тобто три місяці роботи. От і зважай, як добре мати кума, у якого кум працює в рибнагляді на гирлі Десни. Треба тільки полагодити путанку...»

Трохи заспокоївшись за тими теплими думками про весняну риболовлю, Василь знову суне назад.

У холі він зупиняється і поводить очима довкруж.

Хол, такий знайомий і затишний, видавався йому тепер ненависним, бо був свідком його, Василевої, недбалості. Цей рожевий мармур і густі парості зелені, шкіряні крісла і штучний водоспад, мерехтлива цятка над дверима ліфту — словом, усе, здавалося, шепотіло до Василя: «Виженуть, виженуть, виженуть...» І Василеві знову зробилося зле.

Заспокоєння, яке принесли сигарета й прохолодне повітря березневого ранку, розвіялося вмить, тільки-но погляд його знову торкнувся білого вічка над дверима ліфта із цифрою сім.

— Ну чому мені так не щастить?! — мало не застогнав охоронець у тиші передрання і пішов прибирати недоїдки з журнального столика.

Він завертав риб'ячі кістки у газету, згрібав лушпайки від апельсина і рештки хлібних скоринок. Усе думав про свою гірку, міліцейську долю.

«Не щастить, так не щастить! Збирав гроші на «Таврію» — тут на тобі — інфляція. Стояв на чорнобильській пільговій черзі на квартиру, так пільгову чергу скасували. Так і лишився з дружиною та двома дітьми в однокімнатній готельного типу на Оболоні. Отримав приватизаційні сертифікати на себе, на дружину та дітей і вклав їх у