Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

орлиний ніс і великий рот і материні пронизливі сірі очі та колір волосся. Годфрі був одягнений у вельветові штани лососевого кольору, відтінені канарково-жовтим жилетом; його туалет доповнювали метелик і трохи поношена, але ще пристойна панама. На Грейс була вишукана бавовняна сукня з візерунком, що, може, доречніше виглядав би на софі, солом’яний капелюх з кількома великими жовтими квітами на крисах, елегантні черевики з маленькими зручними підборами. Коричнева шкіряна сумка, яка висіла на її руці, була величезна і видавалася досить міцною, щоб оглушити потенційних грабіжників. Ґрейс підозрювала, що в місті злодії на кожному кроці чатують на таких сільських роззяв, як вона і Годфрі.

— Напевно, це нова дівчина, — вимовила Ґрейс у такт із ударами годинника. — Як справи, моя люба?

— Дуже приємно з вами познайомитися.

Юніс потисла простягнуту руку; рука виявилася м’якою, але потиск енергійним.

Годфрі похитав головою:

— Боже милий, жінко! Чи так зараз говорять з молоддю?

Він схопив Юніс в обійми так, що її ступні майже відірвалися від підлоги, і розцілував її в обидві щоки. Дівчина навіть відчула, як дряпається щетина, яку він пропустив під час гоління, і вловила ледь чутний аромат одеколону. Бомбардир закотив очі і простогнав:

— Тату, ти став зовсім безсоромний. Тільки дай привід цілувати дівчат.

Ґодфрі підморгнув Юніс:

— У моєму віці треба зискувати з кожної нагоди. Без образ?

Юніс підморгнула у відповідь:

— Без образ.

Ґрейс із любов’ю поцілувала сина в щоку і присіла, вільною рукою відмовляючись від пропозиції чаю й булочок з помадкою:

— А зараз я маю спитати, бо обіцяла, але не хочу набридати…

Бомбардир скрушно зітхнув, він уже знав, про що йтиметься.

— Твоя сестра написала книжку і хоче, щоб ти її опублікував. Я не читала цю книгу, навіть ніколи її в очі не бачила, якщо говорити відверто, але Порша гадає, що ти тягнеш кота за хвіст і відмовляєшся дати конкретну відповідь. А що скажеш ти?

Юніс заінтригував той натяк на усмішку, що промайнув на обличчі Ґрейс, коли вона говорила таким серйозним тоном. Бомбардир пройшовся кімнатою і став біля вікна, мов захисник, що готується виголосити свою заключну промову в суді.

— Перший пункт, безсумнівно, правда. Порша справді написала щось, що вона вважає за книгу, і хоче, щоб я це опублікував. Другий пункт — відверта брехня, і я заперечую це усіма фібрами свого єства.

Бомбардир ударив долонею по столу, щоб підкреслити своє обурення, перше ніж голосно зареготати і знеможено впасти в крісло.

— Слухай, мамо, я прочитав цю писанину, вона просто жахлива. Крім того, таке вже хтось писав і з біса ліпше, ніж зробила це моя люба сестричка.

Ґодфрі насупив брови і незадоволено промовив:

— Ти маєш на увазі, вона вкрала сюжет?

— Ну, Порша називає це «інтерпретація».

Ґодфрі повернувся до дружини і похитав головою:

— Ти впевнена, що забрала з пологового нашу дитину? Я навіть не знаю, де ця дівка такого набралася.

Ґрейс зробила відчайдушну спробу захистити дочку:

— Можливо, вона просто не знала, що така книжка вже існує. Може, це просто збіг обставин.

Та ці слова не були сприйняті як аргумент.

— Хороша спроба, мамцю, але книжка називається «Шофер леді Чаттерлей», і це про жінку, яку звати Бонні, і її чоловіка Ґіффорда, котрого паралізувало внаслідок нещасного випадку під час гри в регбі. Врешті-решт ця Бонні закрутила роман зі своїм шофером Меллонсом, грубим на вигляд, але насправді дуже ніжним уродженцем півночі, який трохи заїкається і має тропічну рибку в акваріумі.

Ґодфрі похитав головою, не вірячи своїм вухам:

— Може, у цієї дівчини щось не так з головою?

Ґрейс не звернула уваги на репліку чоловіка, але й не заперечувала, вона знову зверталася до Бомбардира:

— Ну тепер усе прояснилося. Звучить просто жахливо. На твоєму місці я викинула б це у смітник. Терпіти не можу лінощів, і якщо Порша навіть не потрудилася вигадати власну історію, то й не може чекати на якийсь інший результат.

Бомбардир підморгнув їй вдячно:

— Матуся — найкращий друг для хлопця.

— Так, якщо тільки вона не назвала його Норманом.[17]

Ґрейс підвелася й переклала сумку на другу руку:

— Ходімо, Ґодфрі. Уже час повертатися в «Кларідж».[18]

Вона поцілувала Бомбардира на прощання, а Ґодфрі потис