Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

— Що то було? — спитала Інга.

— Громовиця завалила прохід потворам Тартарегії. Тепер вони нескоро доберуться до Воріт.

— Молодці, — похвалила Громовиця Інгу та списоносців. — Бачу, ви тут добре провели час.

— Повеселилися на славу! — засміялися солдати. — Командира цього разу мали бойового і рішучого. Давно такі не приходили.

Громовиця відчинила ще одну шафу, в якій зберігалися спеціальні замки для Воріт Підземного Вогню, і видала солдатам аж десяток замість погризених примарами Космотумена.

— Поки хлопці мінятимуть замки, ми з тобою заскочимо в одне місце, — сказала Підземна Громовиця до Інги. — Ти втратила дуже багато сили, тож її треба поновити.

— Хіба? Але ж я нічого не відчуваю! — здивувалася дівчинка.

— Так завжди буває у хвилину радісного збудження, та тільки ця енергія недовговічна. Ходімо зі мною, я покажу тобі, у чому концентрується сила землі.

Громовиця повела Інгу крізь темряву. Навкруги поблискували таємничі іскорки, які здавалися очима підземних істот. Проте дівчинка не лякалася, бо трималася за надійну теплу руку Громовиці.

— Що то за вогники? — спитала вона у своєї провідниці.

— Енергія землі зібрана у кристалах. Коли дивитися на них, здається, що вони живі. Це тому, що відбувається обмін енергіями між кристалами і тими, хто на них дивиться.

Аж ось подорож крізь темряву скінчилася. Інжиним очам відкрилася неймовірна картина: у просторій печері, стіни якої мінилися зеленим сяйвом, на кам’яній подушці лежав просто-таки величезний зелений кристал. Він випромінював світло, яке пульсувало.

— Доторкнись до нього, — сказала Громовиця. — Тобі треба відновити сили.

Інга, заворожена зеленим сяйвом, повільно підійшла до каменя й обережно поклала руку на одну з його граней. Від цього доторку по спині прокотилася хвиля мурашок, яка змила втому. А ще дівчинка відчула, як на голові заворушилося волосся. Вона помацала пасмо над вухом і не змогла втриматися від сміху — волосся стало дибки, нахабно ігноруючи закон земного тяжіння.

Інга прибрала руку з каменя, коли відчула, що більше не зможе вмістити у собі ні краплини дивовижної енергії, але вперте волосся ніяк не бажало влягатися і далі рвалось до неба. Тепер Інга могла перевертати гори. Відчуття було таким, ніби вона щойно вийшла з чарівного душу — тіло чисте, а на серці радісно.

— Один із вузлових концентраторів енергії планети, — пояснила Підземна Громовиця. — Людині небезпечно його торкатися.

— Але ж зі мною нічого не сталося!

— У бою з примарами ти втратила надто багато енергії. І якби ти в такому стані повернулась на поверхню, то вихор у твоєму тілі загинув би, а ти сама хворіла б довго і важко, — сказала Підземна Громовиця. — Повір, я сюди людей не часто воджу.

Інга раптом усвідомила, що Громовиця каже правду і що бій був важким, але зусилля витрачені недаремно.

— Тобі час повертатися, — сказала Підземна Громовиця. — Завтра у школі на тебе чекає новий бій.

— Куди тим хлопчиськам до Космотуменових примар, — усміхнулася Інга. — Дякую вам за все.

— Це я тобі маю дякувати, що допомогла відбитися. — Громовиця взяла дівчинку за руку і повела на поверхню.

Розпрощавшись із Громовицею, Інга навіть не могла уявити, котра зараз година. Велика Ведмедиця хвостом вказувала на південь, туди, де вирував грозовий фронт, а це означало, що північ уже минула. Пора було повертатися, причому надзвичайно швидко.

Інга летіла додому дуже низько, ховаючись по можливості за деревами. Вона не хотіла потрапляти на очі ні закоханим парам, ні нічним блукальцям. Стиха прокравшись до своєї кімнати крізь прочинене вікно, вона шаснула під ковдру і причаїлася.

А за хвилину з’явилася бабуся. Щоб не викрити себе, Інга почала розмірено сопіти. Зробити це було непросто, бо заважало надмірне хвилювання. Вона знала з досвіду, що у сні людина дихає спокійно, а та, що тільки прикидається, — дихання затримує. Проте цього разу бабуся не дослухалася до онуччиного дихання, вона лише зачинила вікно і повернулась у свою кімнату. Але Інга не втрачала пильності — вона ще хвилин двадцять тихенько роздягалася під ковдрою, бо ж слух у її бабусі був ой який гострий. Здавалося, що бій з Космотуменовими примарами забрав менше сили, ніж оте підпільне роздягання.

Сон, як відомо, приходить непомітно. Інга раптом з подивом відзначила, що штани скидати не обов’язково, бо треба летіти до Нічної Громовиці. Та щойно вона підійшла до вікна, як побачила там самого Космотумена. Не встигла дівчинка здивуватися, як Космотумен перетворився на Марію Іванівну, вбрану чомусь, як кіношний Шерлок Холмс. Холмс-Марія Іванівна розгорнув журнал і ніяк не міг знайти Інжиного прізвища, торочачи без угаву тільки одну фразу: «Елементарно». Метаморфози тривали довго. Що то був лише сон, Інга зрозуміла зранку, коли прокинулася. Штани і справді одягати не довелося, бо звечора вона їх так і не скинула. Годинник пробив пів на восьму — час терміново вставати!

Легенькі повітряні потічки, що циркулювали кімнатами, донесли до Інги запах чогось страшенно смачного, тож вона зіскочила з ліжка і помчала вмиватися.

У школі з самого ранку коїлося казна-що: Гуфі та всю його компанію у повному складі під конвоєм сторожа і класних керівників потягли до директорського кабінету, де на них уже чекали розлючені батьки; техпрацівники на чолі з завгоспом Миколою Йосиповичем міняли розбиту шибу на другому поверсі; Марія Іванівна взагалі до школи не з’явилася. Як потім з’ясувалося, вона зателефонувала директорові і поскаржилась на страшні головні болі.

Інгу викликали до директора після другого уроку, коли пристрасті навколо «діянь» команди Гуфі почали вщухати. Якщо відверто, то викликові вона не надто здивувалася, бо Гуфі не міг не «накапати» на неї, шукаючи хоч якогось порятунку. От тільки що він встиг побачити? А зрештою, яке це має значення? Якщо він розповів про Космотумена та його примар, то хто повірить у такі небилиці? Тому Інга почувалася цілком спокійно.