Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

Директор Микола Григорович був дуже знервований, тому навіть не посміхнувся до Інги, коли та увійшла і привіталася.

— Що це з вами всіма таке робиться? — налетів директор на дівчинку одразу ж.

— А що сталося? — ввічливо поцікавилася Інга. — Щось неприємне?

— Припини мені тут комедію ламати! — спалахнув директор. — Микола Кріль казав, що ти там теж була!..

— Де, перепрошую?

— У школі! Вчора, — уточнив директор, потроху заспокоюючись.

— Була. А хіба це злочин — до школи ходити?

— Увечері, та ще й з пляшкою пива — злочин, — ледве стримувався Микола Григорович.

— A-а, то це Миколка мене з пивом у школі бачив, та ще й увечері? Он воно що! І ви повірили? А чому б не повірити? Миколка дуже правдивий хлопчик. Про це всі знають, — серйозно підтвердила Інга, чи принаймні серйозною вона видавалася.

— Ти знущаєшся? — довірливо перепитав Микола Григорович.

— А ви? Гадаєте, я гідна честі вступити у команду Гуфі?

— Він не казав, що ти була з ними. Він казав, що ти просто вешталась по школі після десятої. Так чи ні?

— Гаразд. Нехай буде так.

— Що означає «нехай буде так»?! Що ти забула у школі пізно ввечері?

— По-вашому виходить, що я не маю права у школі що-небудь забути? Тим недоумкам можна, а мені зась? Так?

— Слухай, Інго, давай поговоримо серйозно. Я тебе маю за добру ученицю і зовсім не хочу сварити. Просто розкажи, що ти там вчора увечері робила.

— Стріляла з лука, — буркнула дівчинка.

— Ти з мене таки знущаєшся.

— Ні, це ви знущаєтеся. От, посудіть самі, як я можу потрапити до школи, якщо двері замкнені?

— Через вікно, як це зробив Кріль і його компанія.

— Ага, і Гуфі мені все отак узяв і розповів: як вони в школу пробираються, де святкують, як від сторожа ховаються. Чи ви вже забули, що я з тими відморозками не знаюся?

— Гаразд. Тоді ти мені поясни, чому Гуфі… тобто Кріль тільки про тебе згадав.

— Бо найбільше любить. От ви мене тут допитуєте, а самі не кажете, що робив Гуфі у школі зі своїми друзяками?

— Ну, вони там день народження святкували.

— Невже мій?

— Ні, не твій. Андрій Копистинець «виставляв».

— Вам нагадати, що й Андрійко мене терпіти не може?

— Гм… І справді, безглуздя якесь виходить. Чого б тобі по школі швендяти, та ще й уночі?

— Я знала, що ви зробите правильні висновки.

Микола Григорович встав із крісла і підійшов до вікна. Йому потрібен був час, щоб скласти загальну картину, у якій Інга аж ніяк не була б злочинницею.

— Марія Іванівна казала мені, що ти поцілила в неї стрілою з саморобного лука. Це правда? — спитав Микола Григорович уже зовсім спокійно, коли знову сів у крісло.

— А вона не уточнювала, куди саме я поцілила?

— Що це все означає?! — не міг збагнути спантеличений директор. — То ти стріляла чи ні?

— Стріляла. Був гріх. Але не в Марію Іванівну, — чесно зізналася Інга.

— А в кого ж тоді? — здивувався Микола Григорович.

— Ви мені однаково не повірите, навіть якщо детектор брехні дістанете, — зітхнула Інга. — Надто вже моя історія казку нагадує.

— Казки ви всі вмієте розказувати, коли припече. Але зараз я хочу від тебе почути, що ж насправді сталося. Марія Іванівна каже, що ти прийшла просити в неї пробачення, а потім вистрілила. Так було?

— Не зовсім…

— Ти мене до інфаркту доведеш!.. — Микола Григорович знову починав гніватися. — Як я маю розуміти оте твоє «не зовсім»?

— Зараз поясню. По-перше, вибачатися я не мала за що. Я географію добре знаю. Можете покликати хоч самого міністра освіти, і я двійки не зароблю. І взагалі, Марія Іванівна часом щось придумує. От вчора, наприклад, придумала високоперисті хмари. Спитайте у класу, бо вона могла вже й забути…

— Високоперисті? Не чув про такі… Отже, вчора Марія Іванівна поставила тобі «шість»?..

— А потім ще й п’ятірку.

— І що було далі?

— Далі сталося неймовірне…

— Я директор, і мені потрібні аргументи, а не дива, — строго мовив Микола Григорович.

— От саме про аргументи я й хотіла з вами поговорити. Залишається відкритим питання, куди поцілила моя стріла?

— То ти таки стріляла! — знову збентежився Микола Григорович.

— Якщо ви будете так нервувати, то ми з вами ніколи на рівну дорогу не вийдемо, — незворушно провадила далі Інга. — Що вам казала Марія Іванівна?

— Казала, що ти їй у голову поцілила.

— Та невже?

— Не смій знущатися з учительки! — вигукнув директор і вже готовий був вивергнути на Інгу гнівну тираду, але несподівано стримався.

— А знущатися з учнів, значить, можна?

— Гаразд. Що ти хотіла сказати?

— Якщо я поцілила людині в голову, то на чолі потерпілої мав би лишитися знак. Синець, наприклад, чи ґуля. Правильно?

— Ти хочеш сказати, Марія Іванівна ціла й неушкоджена?

— А хіба може бути інакше? Якщо не вірите, то сходіть до неї додому. І ще одне: де поділася стріла? Чи ви думаєте, я така вже нахабна, що, вистріливши в рідну вчительку, пішла б забирати стрілу?

— Та так… Ти б мусила бігти звідти щодуху. Де вже там про стрілу думати, — погодився Микола Григорович, згадавши, певно, своє дитинство. — Тоді виходить, що стріла має зараз бути у Марії Іванівни.

— Мала би бути, — уточнила Інга.

— Але ти впевнена, що стріли нема. Цікава картинка вимальовується… І що