Читати книгу - "Приватна клініка доктора Аугусто Буатрегано"

— Чому тебе так довго не було? — поскаржився Малий, обіймаючи брата.

— Справи, братку, справи. — Малий був вищим і міцнішим за Луно, під пальцями перекочувались тверді, мов камінчики, м’язи, і Луно пригадав, як ніс його, семирічного й сонного, на спині, брьохаючи стічною канавою. — Батьки сплять? — спитав захрипло, відсторонюючись обережно.

— Сплять, сплять, — сміявся радо Малий. — Хочеш їсти чи одну каву?

— Ні того, ні другого. Батьки здорові?

— Здорові, здорові. Лікар же майбутній у сім’ї росте! Та хоч сідай. Ой, світло від радості забув увімкнути!.,

— Не треба світла, так погомонимо.

— Щось трапилося, брате? — насторожився Малий.

— Ні, Малий, нічого не трапилося. Просто я тебе і в темряві бачу… Як твої справи, майбутній лікарю?

— Чудово! Склав останнього іспита, попереду вакації! От якби ще в мене брат був не таким суворим, то й взагалі… Та, може, він зглянеться нарешті й заповнить чимось мої канікули?..

— Заповню, Малий, заповню… — сказав Луно. І розповів усе.

— Ти підеш, братку.

Прозорого погідного ранку, щойно зійшло сонце, коли ще тихо, але люди вже прокинулися і готувалися до буденних клопотів, щоб хоч трохи впоратися з ними до задушливої спеки, отож саме об такій порі на розі вулиці Лас Розас Бланкас, тобто вулиці Білих Троянд, що в столиці Парайї, вийшов з таксі молодий чоловік і, не чекаючи, доки авто рушить, неквапно попростував тротуаром. Ішов мимо білих троянд, що кетягами наче опадали з дворів особняків, та в останню мить зависли на прутті металевих ґратчастих парканів, густо заплетених плющем. Двірники вже пройшлися тут зі шлангами, волого блищав тротуар, ніби навощене, віддзеркалювало темно-зелене листя плюща, прозорі краплі висіли на пелюстках троянд, і в двориках, як важкою росою придавлена, лежала трава, вологі коси розпустив жасмин, намистинами скочувалася вода по вигнутому шаблями листю пальм. Молодому чоловікові й навшпиньки не потрібно ставати, щоб те побачити: був доволі гінким. Та він тільки знічев’я ковзав поглядом по зелені, більше його приваблювали, здається, свіжість ранку й пахощі квітів. Ішов неквапливо, зиркаючи на номери вілл, підбори піщаного кольору черевиків, наче підкреслюючи молодече завзяття й безтурботність, поцокували; піщаного ж кольору був на ньому й недорогий, але елегантний костюм, в тон йому модний капелюх з відігнутими крисами, дещо світлішою була тільки футболка з зеленим колом на грудях, а темнішою — валіза через плече.

Невдовзі він зупинився біля вілли «Естрелла», намацав малопомітну, зроблену під камінець, кнопку дзвоника на стовпці воріт і, мов граючись, відбив у мажорному темпі — «SOS». За мить побачив у глибині двору прислужника-мулата у всьому білому з ніг до голови — й краватка теж, — який з гідністю прямкував між двома рядами невисоких пальм до воріт. Та мулат не встиг подолати й половини шляху, як його, майже бігом, обігнав, витираючись серветкою, сам господар, зростом не нижчий за нашого молодого чоловіка, але ширший у плечах.

— Тисяча чортів! — закричав чистісінькою іспанською господар, жбурляючи серветку в кущі. — Невже я сподобився честі бути відвіданим у цій триклятій глушині? Невже вершина нахилила свій дзьоб, відкрила рота й хоче навіть побалакати?[1]

Замок клацнув уже не так поривчасто, бо господар, очевидно, побачив крізь плюшеву завісу, що помилився. Тому й хвіртка відчинилася повільніше, ніж можна було сподіватися.

— На жаль, містере Шері, — заговорив, знявши капелюха й злегка вклонившись, чистісінькою англійською молодий чоловік, — мені тільки довірили скористатися вашим паролем. Феліппе Альварес до ваших послуг.

— Нехай буде й так! — американець довго не вмів дивуватися. — Друзі Піко — мої друзі. Прошу! Ви поспіли прямо до сніданку. Клаудіо, другий прибор на стіл!

У дворі вони потисли один одному руки. Містер Шері, не втримавшись від припливу почуттів, безцеремонно ляснув Феліппе по плечах обома долонями.

Каву пили на відкритій веранді, Клаудіо щойно розшторив протимоскітні занавіски.

— Хоч мене й з’їдає нетерплячка, — сказав Вільям, — розпитати як там і що, бо Уго, знаєте, навчився у нас, янкі, листів не писати, та спершу хочу, щоб ви відчули себе, як удома. Коньяку до кави?

— Ні, дякую, — відмовився Феліппе. — Я, бачте, ще й не знаю, який алкоголь на смак.

— Для вашого віку це більше ніж похвально, — розсміявся Вільям. — Я, хоч смак і знаю, але намагаюся уникати. Клімат! Ковтнеш кілька грамів — і повзаєш потім цілий день, мов сонна муха. Ото тільки на посольських прийомах мусиш, щоб не запідозрили в неблагонадійності. Часом так насмокчешся, що й світові не рад. Хочеш, проведу по знайомству? У нас прийоми часто…

— Е, ні, — відмахнувся Феліппе, — коли там такі умови, то мене одразу витурять, оголосять неблагонадійним.

— Ці можуть! — підморгнув Вільям. — А сюди без перешкод прибув?

— Без. Я прилетів із Санто-Домінго, і Парайя в мене — остання точка канікулярного маршруту. З півгодини почекав на митниці, впечатали візу і сказали: гостинно просимо.

— Аякже! Світові треба показувать, що Парайя — країна вільна. А за ті півгодини вони подивилися, чи тебе немає серед списків ворогів Парайї.

— Гостю не випадає обговорювати місце і порядки…

— Безперечно! А я працюю тут по найму, отож І мені байдуже. Ще кави?

— Дякую. Вже відвик від домашньої, справжньої. Все, знаєте, в дорозі, в аеропортах…

— То ви мандруєте?

— Так, в міру можливостей. Наша родина середнього достатку, закінчив успішно другий курс, і батьки вділили трохи коштів, аби хоч найближчі світи побачив.

— О, — зрадів Вільям, — я, здається, здогадався без зайвих розпитувань. Ви — студент, а мій друг Піко — ваш викладач?

— Десять — нуль на вашу користь, містере Вільям, — напівжартома вигукнув Феліппе, — та, гадаю, для кращого психоневролога Парайї це дрібні горішки, правда? Ви наскрізь, мабуть, бачите людей, чи не так?