Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

— Зачекай, сміливцю, — Коцюба підвівся. — Чуєш?

Десь близько глухо загув мотор. Раз, вдруге блимнуло світло підфарків і згасло. З обличчя Гейка зникла посмішка, він поклав руки на кулемет. Машина йшла на підйом, наближаючись до прикордонників.

Гейко підхопив кулемет, вийшов на середину шляху. Важкий «студебекер» спинився.

Коцюбі з рівчака було добре видно, як блідий промінь Гейкового ліхтарика ковзнув по кабіні, вихопив з темряви широке обличчя солдата з квадратним підборіддям, у низько насунутій на чоло пілотці. Поряд з ним у кабіні сидів ще один — у напнутій на плечі плащ-палатці і в офіцерськім кашкеті…

— Прикордонний патруль. Прошу ваші документи! — наказав Гейко.

Водій у пілотці мовчки висунув з кабіни руку з паперами. Єфрейтор швидко проглянув їх і, повертаючи, порадив:

— Не затримуйтесь. Приготуйте про всяк випадок зброю. Тут небезпечно.

Через кілька хвилин «студебекер» зник у темряві ночі.

— Чия машина? — поцікавився Коцюба.

— Все в порядку, — відповів Гейко. — З полку зв’язку, їдуть до інтендантських складів по продовольство. А документи…

— Зачекай, — швидко перебив Коцюба. — З полку зв’язку? А чому на офіцерові кашкет… Ти не звернув уваги, яка в нього околичка на кашкеті? Хіба не червона, не піхотинська? Ти в офіцера документи перевірив?

Він не встиг закінчити. В темряві над яром замигтіли швидкі спалахи, гримнули автоматні черги. Вроздріб, гучно застукотіли постріли з гвинтівок, і відразу ж один за одним струсонули повітря кілька вибухів.

Гейко ліг щокою на приклад кулемета.

— Не поспішай, не час, — зупинив Коцюба. — Підпустимо… Он вони, бачиш? Спокійно, єфрейторе, спокійно!..

З яру на дорогу вискочили темні постаті. Із засідки ліворуч по них вдарили довгою чергою. Постаті метнулись від скелі, побігли прямо на Коцюбу і Гейка.

— Давай!

Кулемет єфрейтора дрібно затремтів, заглушив сухий тріск автомата Коцюби. В траву посипались теплі гільзи, запахло порохом.

Кілька бандитів лежали на землі темними плямами, решта повернула назад до яру.

— За мною! — почувся здалеку голос лейтенанта Петришина.

Гейко схопився на ноги. Коцюба смикнув його за полу шинелі.

— Назад!

Опам’ятавшись, єфрейтор знову ліг, стиха лаючи себе за те, що не стримався, кинувся на голос командира, хоч йому і Коцюбі наказано залишатись у засідці до кінця операції.

Єфрейтор впав у рівчак вчасно. Тонко цвіркнули кулі, підсікли над головою кілька гілок, із стовбура поваленої сосни полетіли тріски.

На шосе замиготіли сірі постаті.

Бандити бігли, пригинаючись, намагалися прорватись через відкрите місце, пірнути в ліс.

Твердий приклад ручного кулемета ніби злився з Гейковим плечем. Натискаючи на спуск, єфрейтор посилав короткі черги, не шкодував патронів. Люто захлинався кулемет і ліворуч. Під перехресним вогнем бандити швидко залягли, притислися до брівки шосе, не маючи змоги переметнутись через дорогу.

Вони підводилися тричі і тричі лягали, мляво огризаючись пострілами. А позаду, за їхніми спинами, наростала стрілянина, іржали перелякані коні, чувся крик. Бійці Петришина вже прочісували дно яру. Для недобитих бандитів був єдиний порятунок — перебратися через дорогу. Вони звелися вчетверте, оскаженіло кинулись вперед і заметались під кулями, затиснуті з обох боків.

Сірів світанок. На дні яру пахло пліснявою, гаром вибухівки. В кущах лежали трупи коней, виднілося кілька перекинутих возів. Прикордонники зносили докупи залишені бандитами чорні, німецького зразка автомати, гвинтівки, парабелуми, патронні сумки.

Шестеро бандитів у обідраній, забрудненій одежі збилися докупи під деревом, тримаючи над головою руки. Старшина Кузьмін з двома солдатами обшукував полонених. Це було все, що залишилось від зграї Гандзі.

Петришин сидів на подряпаній осколками голоблі, поклавши на коліна похапцем перев’язану руку. Крізь бинт проступала кров, рана нестерпно нила. На лобі Петришина рясніли краплини поту, біляве пасмо вибилося з-під зеленого кашкета.

Худий бандерівець у сіро-зеленому френчі, перетягнутому ременем з пряжкою-тризубом, стояв перед лейтенантом. Давно не стрижене волосся спадало брудними патлами на плечі. Руки бандита тремтіли, він щосекунди оглядався, ніби чекав, що його схоплять ззаду.

Петришин дивився ворогові у вічі. Під його важким поглядом той щулився, втягав голову в плечі, починав дихати важко і часто.

— Та-а-ак, — протяг лейтенант і підвищив голос. — Де Гандзя?

Бандит ворухнув губами.

— З Довбнею вдвох, ще вчора увечері… зник він. Вночі приходив, потім знову пішов з яру…

— Куди?

— Не знаю… Я нічого не відаю, пане… — він запнувся, не знаючи, як назвати лейтенанта. — Богом клянусь…

— Помовч із своїми клятвами! За чим повертався Гандзя вночі?

Бандерівець мовчав, нервово смикав плечима.

— За скринькою? Що несли в ній? Ну!

— Золото, прошу вас… Золото несли, каблучки, годинники, браслетки… Самоцвіти були. Казали хлопці, я не бачив. Довбня, охоронець Гандзі, завжди при тій скриньці був, невідлучно…

— Куди тягли цей свій… скарб?

— Туди, на захід… Гандзя обіцяв поділити все порівно, коли доберемося… до німців. Жити, казав, будемо… якщо коштовності… донесемо…

Петришин відвернувся, хитнув головою солдатові, що стояв поруч з автоматом напоготові.

— Давай другого!

До лейтенанта підвели невисокого парубійка років дев’ятнадцяти. Він дивився широко відкритими очима на офіцера-прикордонника з перев’язаною рукою, і його веснянкувате обличчя смертельно зблідло.

— Ну, Грицьку, розповідай, все викладай. Як у банді опинився, як людей наших вбивав, як хати палив, — Петришин до болю стиснув пальцями здорової руки коліно, переборюючи нестримне бажання висмикнути з кобури пістолет. — Говори і дивись мені у вічі. Дивись! Ми