Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

Під швидкольотом пропливали розсипи кольорових вогнів — селища, бази відпочинку, станції магнітопланів, автоматичні заводи; на обрії спалахували безшумні зірниці атмосферних виробничих комплексів і харчових фабрик; підпирали небо білі шпиці орбітальних ліфтів; десь над океаном тричі зметнулося вгору райдужне полум’я — чи то стартували до зовнішніх планет ТФ-контейнеровози, чи то запрацювали капсули гідрометеоконтролю, знищуючи незапланований тайфун.

Потім вогні внизу порідшали, безшумні зірниці заводів змістилися за обрій, білі стрижні ліфтів перетворилися на тонкі павутинки світла: швидколіт перетнув межу заповідної зони, куди люди намагалися не приносити “вірусу” технологічних комплексів.

— Тобі не здається, варяже, що Земля напрочуд небагатолюдна, — запитав я стиха.

— Ні, - мовив здивований Вітольд, — не здається. А що!

— Нічого. Згадав історію. — Я вмостився зручніше і заплющив очі. — Розповідай, що там у тебе нового. До мети година ходу.

Вітольд стрепенувся — він також милувався нічним пейзажем Американського континенту.

— Зо Лі — малаєць, народився у Пінанзі. Тридцятишестирічний, зріст метр сімдесят сім, вага шістдесят вісім кілограмів… — Вітольд затнувся і з хвилину мовчав; я майже безпомилково визначив, що він провинно дивиться у мій бік. — Це дані його особової справи. За освітою він інженер-механік великих інтегральних систем, в “Аїд” працює уже п’ять літ. Має феноменально швидку реакцію на небезпеку, спортсмен — абсолютний золотий пояс із тайбо…

— Ого! — не стримавсь я.

І не випадково. У Системі всього кілька чоловік мають золотий пояс із тайбо. Щоб оволодіти таким поясом, треба мало не з дня народження займатися боротьбою і не переривати тренування бодай на день.

— Серйозний хлопець! Можливо, і живим він залишився завдяки своїм здібностям?

Вітольд помовчав. Він не знав того, що знав я, але водночас його відомості про Зо Лі, непотрібні в звичайній ситуації, набували раптом для мене якогось іншого, прихованого поки що і тому зловісного сенсу.

— Продовжуй.

— Власне, це все, що мені вдалося дізнатися. Дані паспорта… особова справа… характеристика… Він не одружений, батьків немає.

— Як це немає?

— Ну, не знаю… нема — і все… я не цікавився. Хіба це важливо?

— Можливо, і ні. А друзі в нього є?

— Близьких, здається, також нема.

— Здається, чи точно нема?

Сосновський мовчав так довго, що я мимоволі засміявся, уявивши, як він червоніє у темряві.

— То про що ж ти все-таки довідався? Особову справу і характеристику можна було вивчати потім.

— Ще інформація про лікування Зо Лі…

— Це інша розмова, знадобиться, але запам’ятай: у такому пошуку, як наш, немає дрібниць, і аналізувати події потрібно з усіх, навіть несподіваних, боків. З ким ти говорив про Зо Лі?

— Тільки із заступником начальника американського “Аїд” Ларрі Хемпстером. Ті, хто його знав особисто, зараз усі у відрядженнях.

— І що сказав Ларрі?

Сосновський зітхнув.

— Він його мало знав. Сказав лише, що кадровики готували Зо Лі на начальника групи, але Гриффітс призначив Шерстова, хоч у резерві стояв саме Зо Лі…

— Цікаво. Зо Лі був ображений тим, що замість нього призначили іншого?

— Не знаю, але Гриффітс двічі відхиляв кандидатуру Зо Лі.

— Чим же керувався Мартін? Ну, це я у нього запитаю сам. Отже, де наш підопічний?

— Він два тижні перебував на лікуванні у клініці “швидкої допомоги” у Мексікан-Хате, потім у Симуширському центрі нервових захворювань, однак, пролежавши п’ять днів, загадково зник з палати, не залишивши жодних пояснень. Я побував у його лікаря, привіз усе, що дали: діагноз, методи терапії, думку медиків…

— Дивна поведінка, дивна… Зникає з лікарні, щоб з’явитися у Сааремаа… Пам’ятаєш на Сааремському пляжі незворушного незнайомця? То був Зо Лі.

Слабко проскрипів курсограф. Я зупинив швидколіт, пильно оглянувся — інфрачервоний зір у мене розвинутий непогано, але заважало мерехтіння індикаторів на пульті. Довелось увімкнути прожектор. Вільне від скель і дерев місце незабаром знайшлося, і я посадовив апарат.

— Чекатимемо, варяже, ранку.

Ми просиділи в кабіні ще години три. причому я навіть задрімав на півгодини. Світанок змів з небосхилу чорноту ночі, ось-ось мало зійти сонце. Перекусили сандвічами, які сунув нам у блок-термос машини турботливий черговий, і запили ананасовим соком.

— Порядок, — сказав я, пробуючи готовність м’язів до життєвого напруження. — Можна вставати. Підемо так: попереду я, метрів за двадцять позаду — ти. Спочатку просто обійдемо місцевість навколо печери, потім повернемося за спорядженням. Запитання?

— Хіба тут треба когось боятися?

— Боятися, стажисте, не треба, ми на Землі, але у мене якесь непевне передчуття… Коротше, ходімо так, як я сказав.

У мене й справді з’явилося раптом відчуття, що хтось звідкись за нами спостерігає, і я щонайпильніше оглянув місцевість довкіл швидкольота і нічого не помітив, однак в інтуїцію свою вірив і тому спокійним бути не міг.

Коли зовсім розвиднілося, ми побачили, що сіли на дно неглибокої ущелини, порослої молодими ялинами і папороттю. Під дашком однієї із стін жебонів струмок, вода в ньому була незвичайного темно-горіхового кольору.

Стрибаючи з валуна на валун, я вибрався на довгий кам’янистий насип, рівний, як утрамбоване ложе майбутньої дороги, пройшов по ньому до повороту — і нараз під ногами тьмяно блиснула металева смужка, потім ще одна поруч. Присівши навпочіпки, я розгріб щебінь і присвиснув. Смужки виявилися… старими рейками, що якимось чином збереглися в епоху безрейкового транспорту такими, ніби ними користувалися вчора.

Про них у доповідній записці експертної комісії не було жодного слова. Чи мені неймовірно пофортунило, і тоді це слід “Суперхомо”, чи я просто набрів на древню дорогу до якогось не менш древнього кар’єру або рудника, і тоді це слід фальшивий.

Рейки, потопаючи в щебеневій підсипці, вигинисто тягнулися поміж виступами ущелини майже на кілометр, а потім пірнули в скелю, яка на стук озвалася глухим кам’яним звуком: справжня…

Я скрушно зітхнув. Без техніки тут робити нічого. І все ж