Читати книгу - "Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков"

Місіс Джонс дивилася на все широко розплющеними блакитними очима, і тільки чоловікова присутність давала її сміливості, й вона не кричала від страху. Літні присмерки переходили в ніч. Від дружного хропіння дрижала веранда. Місіс Джонс, подолавши страх, виглянула з-за дверей. Чужинці спали. У темряві, що все густішала, рівним голубим світлом відсвічував їхній одяг.

На стільці, загородивши вхід, сидів здоровенний добродушний негр Том з дробовиком на колінах. На подвір'ї туди й сюди ходив містер Пітс з величезним пістолетом на поясі, і преподобний Ієремія, забувши про сварку, жваво розповідав йому щось, ледве встигаючи за ним.

Один із чужинців повернувся, пробурмотів щось уві сні. Місіс Джоне почулися слова, явно схожі на лайку. Вона не могла повірити своїм вухам і боляче вкусила себе за палець, щоб прокинутись. Але це зовсім не був сон.

Джон Джемс, якого всі називали Малюком Джоном, шеф поліції Нового Віфлієма, рвучко почепив телефонну трубку, і по тому, як встромив очі в апарат, було видно, що він намагається щось втямити. Потім він глухо вилаявся і закурив сигарету.

— Якщо цей старий осел нічого не наплутав, то справа серйозна і треба негайно дзвонити до міста.

Але оте, що плів шановний отець Ієремія, якого вважали в усій околиці за людину сварливу, здатну лише на те, щоб просвіщати тубільців, здавалося настільки безглузде, що, сприйнявши його всерйоз, можна було виставити себе на посміховисько.

Коли сигарета була докурена, містер Джемс узявся було за другу, але зім'яв її і вдягнув піджака, що висів на стільці.

«Справді, найкраще поїхати і в усьому пересвідчитись самому».

Зайшовши до своєї канцелярії, Малюк Джон розштовхав на столі сонного Джона II, хлопчика-метиса, який був у цій установі за розсильного й слугу, і звелів йому негайно розшукати Гаррі та Роба, двох міських полісменів.

— І нехай вони виведуть машину та під'їдуть до бензоколонки на площі, там я буду чекати їх у барі.

В барі серед шоферів, що товклися коло прилавка, містер Джемс побачив Майка і зрадів цій зустрічі. Хоч і знав він його лише з учорашнього вечора, проте Майк був саме тією людиною, яка була йому потрібна цієї хвилини і яка могла дати розумну пораду в такому делікатному ділі.

Майк був кореспондентом великої газети, він захряс у Новому Віфліємі через поламану машину. Разом з ним містер Джемс провів учора дуже приємний вечір у цьому ж барі і зрозумів, як то добре зустріти в такій глушині справжню вишукану людину із столиці.

— Хелло, Майк!

— Хелло, містер Джон… Джім… Джімс… О'Джем…

Містер Джеме показав бармену пальцями «дві» і, підозріло глянувши на типа, який понуро жував біля прилавка свій сендвіч, кивнув Майкові на столик в кутку залу.

— Ти повинен дати мені путящу пораду, Майк, інакше я не відривав би тебе від прилавка. Моя голова, здається, перестала варити, після того як я почув про це…

Містер Джемс нахилився до репортера і пошепки став переказувати те, що чув.

Після перших слів Джемса рука Майка міцно стисла його лікоть. Шеф збагнув, що бовкнув зайве, і затнувся. У тугодумній голові Малюка Джона раптом виразно постала картина, яка тривожила його увесь час після того проклятого телефонного дзвінка: скандал може розійтися далеко за межі округи. Адже Майк насамперед газетяр, а ці люди уміють робити з мухи слона, і позбиткуватися над довірливим поліцейським із провінції для нього нічого не важить, навіть після того, як вони протягом цілого вечора дудлили з однієї пляшки.

Але сказаного виявилось цілком досить. Хміль вилетів з голови Майка. Він був надто досвідченим репортером, щоб випустити таку здобич. Тихо, але гаряче він почав умовляти Джона, аж поки той не здався і не розказав геть усе.

Майк не відпустив своєї здобичі й тоді, коли до бару, засапавшись, убіг Джон II і повідомив, що машина стоїть на вулиці, що Гаррі і Роб на місці і що вони і він, Джон, чекають розпоряджень на далі.

Малюк Джон слухав базікання свого підлеглого, розглядаючи дно склянки, він ніяк не міг зміркувати, чи добре зробив, довірившись Майку.

Майк ніжно торкнувся його ліктя:

— Бебі, треба слухатися старших.

Містер Джемс глянув на нього й рішуче підвівся.

Поки містер Джемс туманними натяками говорив полісменам про надзвичайну важливість майбутньої операції, Майк шмигнув за ріг, вивів із гаража свого сірого «форда» і, перш ніж віфліємці, які юрмилися коло бару, зрозуміли, що відбувається щось значне, обидві машини пірнули в ніч.

… Коли преподобний Ієремія і містер Пітс увели приїжджих на веранду, три чоловічі постаті мирно хропіли в кутку, сяючи голубим фосфоричним світлом.

Побачивши їх, Майк зрозумів, що приїхав недарма. Містер Джемс, Гаррі, Роб і містер Пітс стояли півколом за його спиною і запитливо дивилися йому в потилицю.

Насамперед цих незнайомців треба було розбудити. Це виявилося нелегкою справою. А коли вони нарешті прокинулися, їх чудернацький вигляд збентежив навіть Майка, головним чином Майка, бо полісмени навряд чи були здатні на такий витончений прояв інтелекту.

Безволосі, з виснаженими обличчями незнайомці дивилися на прибулих доброзичливо і з цікавістю. Посміхаючись, вони стали щось белькотіти один до одного.

Коли Майк, оволодівши собою, міг знову говорити, він спробував порозумітися на тих мовах, якими певною мірою володів кожен більш-менш досвідчений, що віється по світу, репортер. Але розмова не клеїлась.

У