Читати книгу - "Олив'яний перстень, Васильченко С. В."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був...
Тепер моє серце плаче...
Далі - як одрізано.
Вертяться на думці якісь чулі, прекрасні слова, що вивершують вірш, а вхопити їх - ніяк не вхопить. До того й рима не дається.
Очі в небо, олівець в небо, думає, лізе таке на язик, що нікуди воно: гув, дув, чув... Гризе олівець, кусає, мучить його,- ні, не напише. Повторює по кілька разів, розганяється:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був...
Тепер моє серце плаче..
А кінець: мгу-гу-гу... А тут муха; то на шию, то на губу, то на щоку... Луснув себе по чолі, по губах! Поскріб голову.
«Ні, тут діла не буде». Перейшов у густі ромашки, ліг у гущавині. Щоб вернути розвіяний настрій, почав знову декламувати з притиском:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був...
Зашелестіло поблизу: жінка... Боса, в руках дубець: стурбованими очима розглядає по порубі. До Віті:
- Часом ти не бачив тут рудої корови? - І далі: - От лихо!
Швидко побігла далі. Настрій у Віті чогось підупав. А тут сонце смалить без жалю.
- Піду кудись в інше місце, в тінь.
Рів. На рові груша, густа-густа, дика, мов дротами переплутана. Під нею, як під наметом. Отут, мабуть, піде робота. Сів - незручно; ліг - муляє; перевернувся на живіт - коле щось; сяк-так умостився. Аж ось курним шляхом знайомий чоловік снопи везе, плечем підбичовує. Чуб у остюках, обличчя, як мара, піт, мов дьоготь, стікає з чола. Порівнявся з Вітею:
- А що, Вітю, в холодку, мабуть, так краще, ніж косити в полі?
Сказав бадьоро. На закуреному обличчі блиснули сміхом зуби, а слова одгукнулись у Віті докором.
«Чи не піти краще до хати - там ніхто не буде заважати».
Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасіку, ліг горілиць на траві. Небо синє-синє, по ньому білі хмари, ніби хтось порозвішував сушити тонку, дорогу білизну, а попід нею - пливе він сам разом із пасікою, із садком, мов на якомусь заквітчаному пороні. Думки розблукались, не впіймаєш ні однієї. В голову лізе уперто, настирливо щось інше: «А що, якби покуштувати медку?» Або задивиться на бджіл: «Яке маленьке, а, дивись, яке розумне і трудяще!» ...Спохватився: «Ні, не закінчу я свого вірша». Смуток щипає Вітю, і він декламує вірш, який є, незакінчений, вкладаючи в його всю силу почуття:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був...
Тепер моє серце плаче:
умгу-гу-гу, гу-гу.
І цей останній, невияснений рядок звучить йому таємно, ніжно і смутно. Здавалось: коли б найти йому відповідні слова, вони б пронизали Настине серце наскрізь...
- Вітю! Снідати іди! - гукав Василь у дворі. Вітя пригадав учорашнє, зігнувся, попід лісою, городом, межею - вискочив у поле на шлях. Шляхом їдуть люди возами і йдуть піші. Вітя побачив знайомих:
- Куди?
- На ярмарок.
Вітя охоче пристав до гурту.
XVI
Дід Маркіян викохує сад «по книжках», і немає ні в кого на селі кращих сортів груш та яблук... А вродило цього року - листу не видно. Посеред саду старезна яблуня, всипана райськими яблуками, аж гілля кіллям підважені; під яблунею - солом’яний курінь. Коло куреня - яблука, груші, сливи - в коробках, у відрах, купами. На низенькому ослінчику, в величезному солом’яному брилі сидить Валя, коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди на «інтерес»: проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись «гусячим кроком».
Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав голову, постояв - хотілось іще, все ж вирішили - іншим часом.
- Так ти дивись тут, Петровичу, поки надійде стара (по батькові дід почав величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя - редактор), а я на часину на село піду.
Розглядає по саду. Побачив дітей коло тину:
- А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною від ліси, бо цьому краю не буде. Бач які? Яблук? - Далі, щось згадавши, вернувся до дітей: - Ану, скажіть: хто ви такі, яких батьків діти,- тоді дам:
Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в один лад проказали, як на лекціях, із «Кобзаря»:
Славних пладідів великих
плавнуки погані...
- Отак! - промовив задоволений дід Маркіян.- Дай їм, Петровичу, сукиним синам, по яблуку.
Пішов осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблі, сінце з-під яблунь вигрібає; покуштує малини, надкусить кислу сливу і лусне нею об дерево; струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться на небо, мріє: «Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там звертають увагу на великі здібності дідові. Минає кілька років й увіходить у славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: «дід Маркіян». «Повезіть до діда Маркіяна»... І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий, шановний дід, приглядається до Валі: «Невже ж це ти, мій славний, юний друже?» Обійми, стискання: «Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, пам’ятаєте...»
Голос за спиною:
- Сторож спить і не бачить, що в саду злодії.
Валя кинувся: Настя осміхається, гризе яблуко.
Завжди, коли надходили близько до Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, за звичкою, махнув рукавом під носом, чи немає там чогось зайвого, озирнув свій костюм і, тільки звірившись, що все в нього в порядкові, принаймні спереду, заспокоївся.
- Заходь, Насте, до куреня.
Настя підходить:
- Я на одну хвилинку.- Озирається: - Як же у вас тут гарно-гарно...
Ходить по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощає то тим, то іншим.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Олив'яний перстень, Васильченко С. В.», після закриття браузера.