Читати книгу - "Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері"

«Узнайте погоду в Сан-Антоніо».

«Сан-Антоніо відповідає: знімається західний вітер; на заході - гроза. Небо геть закрите. В Сан-Антоніо погана чутність: перешкоди. Я теж чую зле. Гадаю, скоро доведеться прибрати антену - заважають розряди. Чи не збираєтесь повернути? Які ваші плани?»

«Дайте мені спокій. Запросіть погоду в Байя-Бланці».

«Байя-Бланка відповідає: менше ніж за двадцять хвилин із заходу спаде буря».

«Запитайте Трілью про погоду».

«Трілью відповідає: з заходу йде ураган із швидкістю тридцять метрів на секунду. Шквали дощу».

«Передайте в Буенос-Айрес: замкнуті звідусіль; фронт бурі розгортається на тисячу кілометрів; цілковита втрата видимості. Що нам робити?»

Для пілота ця ніч була безкрая. Вона не провадила ні до порту (всі вони здавались неприступні), ні до світання - за годину сорок хвилин мав вийти бензин. Рано чи пізно, так нічого й не бачачи, вони впадуть у безодню.

Тільки б дочекатися досвітку…

Вранішня зоря уявлялась Фаб'єнові золотим піщаним пляжем, що до нього могло їх прибити після випробувань страшної ночі. Під крилом літака, який попав у біду, повстали б рятівні береги рівнини. Мирна земля несла б свої заснулі хутори, отари, горби. Всі ті невідомі предмети, що перекочуються зараз у пітьмі, миттю прибрали б безпечного вигляду. О, коли б тільки змога - як полинув би він назустріч дневі!..

Він подумав: «Кільце замкнулось». Чи так, чи інак - все має вирішитися ще до світання.

Тільки так… А бувало, перші години світання приносили йому зцілення…

Але нині нема чого дивитися на схід, туди, де живе сонце: поміж літаком та сонцем залягли бездонні глибини ночі; з них - не вибратися.

- Асунсьйонський поштовий іде добре. На другу годину буде тут. Але треба чекати значного спізнення поштового патагонського: очевидячки, йому доводиться нелегко.

- Так, пане Рів'єре.

- Цілком можливо, ми відправимо європейський літак, не чекаючи, поки прибуде патагонський. Ви дістанете вказівки, як тільки прибуде асунсьйонський. Будьте напоготові.

Тепер Рів'єр перечитував телеграми, прийняті від північних аеропортів. Вони стелили перед європейським поштовим місячну доріжку: «Небо чисте. Повний місяць, вітру немає». Гори Бразилії, чітко вимальовуючись на осяйному небі, купали в сріблястих водах моря свої порослі чорним лісом верхи. На цей ліс, не закрашуючи його, лилося ненастанним дощем місячне проміння. I острови - теж чорні, як уламки розбитих кораблів у морських хвилях. I цей невичерпний місяць на всій дорозі - водограй, що прискає світлом.

Якщо Рів'єр дозволить вирушити, екіпаж європейського поштового вступить у місячний світ м'якого струмливого сяйва. У світ, де ніщо не загрожує збурити рівноваги межи масами мороку й світла. У світ, куди не проходять навіть лагідні подихи тих вітерців, що - варто їм злегка зміцніти - можуть за кілька годин затарасувати ціле небо гнилими хмарами.

I все ж, дивлячись на це сяйво, Рів'єр вагався, ніби золотошукач біля кордону забороненої дільниці. Те, що творилося зараз на півдні, бриніло оскарженням Рів'єрові, єдиному оборонцеві нічних польотів. Катастрофа в Патагонії може настільки зміцнити позиції його супротивників, що, можливо, його переконаність виявиться перед ними безсилою. Але переконаність Рів'єра зосталась колишня; можливо, ця драма - наслідок якогось прорахунку, і вона свідчила тільки про цей окремий прорахунок, та й годі. «Може, слід установити спостережні пункти на заході… Треба про це поміркувати… Хай хоч що, я маю все ті ж самі переконливі підстави стояти на своєму, тепер імовірність нещасних випадків зменшується: одна з причин стала ясна». Невдачі загартовують дужих. На жаль, із людьми доводиться провадити гру, що в ній майже не береться до уваги справдешній сенс речей. Виграш чи програш залежить од якихось зовнішніх причин. I облудна видимість програшу сплутує тебе по руках і ногах.

Рів'єр зателефонував.

- Від Байя-Бланка все ще немає телеграм?

- Нема.

- Викличте їх телефоном.

П’ять хвилин опісля питав знову:

- Чому від вас немає повідомлень?

- Ми не чуємо літака.

- Мовчить?

- Невідомо. Довкола бурі. Якщо він щось і передає, ми не чуємо.

- А Трілью його чує?

- Ми самі не чуємо Трілью.

- Зателефонуйте туди.

- Пробували. Лінія пошкоджена.

- Яка у вас погода?

- Загрозлива. Блискавки на заході й півдні. Задушливо.

- Який вітер?

- Поки що слабкий. Але це не більше, ніж на десять хвилин. Блискавки притьмом наближаються.

Мовчання.

- Байя-Бланка! Ви мене чуєте? Добре. Зателефонуйте мені за десять хвилин.

I Рів'єр заходився перегортати телеграми з південних аеропортів. Усі повідомляли те саме: літак мовчить. Деякі аеродроми більше не відповідали Буенос-Айресові, і на карті розпливалася пляма німих районів, де над дрібними містами уже вибухнув циклон, де щільно замкнені двері й кожен дім на темних вулицях, подібно до корабля, відрізаний від світу й загублений посеред ночі. Тільки досвіток принесе їм визволення.

Але, схилившись над картою, Рів'єр ще не втрачав надії знайти десь благословенну латку чистого неба: він зателефонував поліції трьох десятків провінційних міст, питаючись за погоду, і відповіді вже починали надходити. Кожна з радіостанцій, розташованих на лінії двох тисяч кілометрів, дістала наказ: зловивши позивні літака, негайно за півхвилини повідомити про це Буенос-Айрес, що на відповідь повідомить їй для Фаб'єна, куди той може сховатися.

Покої знову заповнювались службовцями, що їх на першу ночі було викликано до контори. Якимсь чином дізналися вони, що нічні польоти, можливо, будуть перервані і що навіть європейський поштовий віднині вилітатиме лише на світанку. Спустивши голос, вони розмовляли про Фаб'єна, про циклон, а надто - про Рів'єра. Вони вгадували його присутність, відчували, що він сидить тут, зовсім поруч, пригнічений ураганом - цією ворожою вихваткою самої природи.

Нараз голоси змовкли: на порозі стояв Рів'єр - у пальті, в капелюсі, незмінно насунутому на очі,- вічний мандрівник. Він спокійно підійшов до завідувача бюро.

- Уже десять хвилин на другу. Папери європейського поштового оформлено?

- Я думав… я…

- Вам слід не думати, а виконувати.

Він повернувся і, заклавши руки за спину, повільно рушив до відчиненого вікна. Підбіг службовець:

- Пане директоре, одержано дуже мало відповідей.