BooksUkraine.com » Класика » Микола Джеря, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Микола Джеря" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 38
Перейти на сторінку:
Ни­ми­до­ра.

- Кидай, Ни­ми­до­ро, пряс­ти. Йди сядь ко­ло ме­не, я щось маю то­бi ка­зать, - про­мо­вив Дже­ря ду­же ти­хо, щоб не збу­дить ма­те­рi.


Нимидора пок­ла­ла гре­бiнь на дни­ще й сi­ла ко­ло йо­го.


- Скажу то­бi, моє сер­це, що на ду­шi маю: я те­бе, мо­ло­ду, цього ве­чо­ра по­ки­нуть ду­маю. Я за­ду­мав цiєї но­чi втi­кать з се­ла з Ка­ву­ном та ще з чо­тир­ма, чо­ло­вi­ка­ми.


Нимидорi не­на­че хто гост­рим но­жем штрик­нув у сер­це. Во­на охо­ло­ла, отерп­ла, зблiд­ла й си­дi­ла мов не­жи­ва.


- Не бiйсь, Ни­ми­до­ро, й не жу­рись. Пан хо­че нас од­дать в мос­ка­лi; як вiн нам об­го­лить ло­би, то ми то­дi про­па­щi на­вi­ки; а тим ча­сом ми вте­че­мо на са­хар­нi, пе­ре­бу­де­мо цей важ­кий час та й знов по­вер­таємось. Мо­же, во­но якось пе­рет­реться, пе­рем­неться та й так ми­неться.


- Ой, не ки­дай ме­не, моє сер­це, бо я про­па­ду! - не­са­мо­ви­то крик­ну­ла Ни­ми­до­ра на всю ха­ту не­на­че не своїм го­ло­сом.


- Цить! Не кри­чи й не ту­жи! Ти збу­диш ма­тiр: ви на­ро­би­те га­ла­су, то­дi я про­па­щий.


Нимидора пiд­ве­лась з ла­ви i знов упа­ла на ла­ву мов не­жи­ва.


- Я не на­вi­ки те­бе по­ки­даю; я за­роб­лю гро­шей i знов вер­ну­ся.


- Коли по­ки­даєш ме­не, то бо­дай ти по­ки­нув хлiб їсти й во­ду пи­ти! - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра без слiз, на­че прос­тог­на­ла.


- Не прок­ли­най ме­не, i не лай, i не плач! Ти ду­маєш, ме­нi лег­ко те­бе по­ки­дать? До­ле моя. щас­тя моє! - не­на­че прос­тог­нав Ми­ко­ла, вхо­пив­ши Ни­ми­до­ру в об­нi­мок i сам за­лив­ся сльоза­ми, як ма­ла ди­ти­на. - Пi­ду з се­ла, бо тяж­ко ме­нi жи­ти; пi­ду в лi­си, пi­ду в сте­пи, пi­ду в пу­щi й на гост­рi ске­лi, а пан­щи­ни та­ки ро­бить не бу­ду i в мос­ка­лi не пi­ду. Пi­ду втоп­люсь, об ка­мiнь ро­зiб'юся! Не­хай звi­рi роз­шар­па­ють моє тi­ло, а я все-та­ки вте­чу. Все од­но ме­нi про­па­дать! -ска­зав Ми­ко­ла.


- Що ж я бу­ду в свi­тi бо­жо­му дi­яти са­ма з ма­лою ди­ти­ною? - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра й по­ча­ла гiр­ко пла­ка­ти. Во­на ту­жи­ла й го­ло­си­ла го­лос­но, як ту­жать по мерт­во­му, i аж по­би­ва­лась на ла­вi.


- Не плач, Ни­ми­до­ро! В ме­не сер­це за­пек­лось i без твоїх слiз. Ме­не нуж­да iз­су­ши­ла, iзв'яли­ла, як хо­лод­ний вi­тер би­ли­ну в по­лi. Моє сер­це наск­рiзь но­жем про­би­те. Знай­ди ме­нi со­роч­ки, знай­ди харч та й бу­вай здо­ро­ва! Як не вмру, по­вер­ну­ся, i по­вер­нусь не вдень, а вно­чi зас­ту­каю в ква­тир­ку, а ти од­чи­няй две­рi.


- Пропаща я на­вi­ки! Бо­же ми­ло­серд­ний! За що ж ти нас так тяж­ко ка­раєш? Ко­ли ж те­бе до­жи­дать до­до­му?


- "Тодi жди ме­не в гос­тi, як ви­рос­те в те­бе у свiт­ли­цi тра­ва на по­мос­тi", - од­ка­зав Ми­ко­ла сло­ва­ми пiс­нi, - а ти не ла­май рук, не су­ши очей та дог­ля­дай ма­те­рi й ди­ти­ни. Як не вмру, то вер­ну­ся, нi­де не дi­нусь.


Нимидора ки­ну­лась до ко­лис­ки й схи­ли­лась, i нi­би впа­ла на ди­ти­ну.


- Серце моє, ди­ти­но моя! Ти й не знаєш, що зос­таєшся си­ро­тою! - пла­ка­ла Ни­ми­до­ра, за­дав­лю­ючи хрип­кий го­лос у гру­дях.


- Нимидоро, го­дi го­ло­сить та пла­ка­ти! Ме­не ждуть лю­ди. Да­вай мер­щiй со­роч­ки, да­вай харч та ви­ряд­жай ме­не в да­ле­ку до­ро­гу.


- Не йди! Пе­ре­но­чуй хоч од­ну нi­ченьку до­ма!


- Не мож­на. Ми змо­ви­лись; ме­не ждуть лю­ди. Завт­ра ме­не заб'ють в кай­да­ни, то­дi я про­па­щий на­вi­ки.


- Бодай всi на­шi сльози впа­ли на то­го, хто нас роз­лу­чає! Луч­че я бу­ла б ма­ленькою про­па­ла, луч­че б по­не­вi­ря­лась до­вi­ку в най­мах, нiж маю тер­пi­ти та­ке го­ре! - про­мо­ви­ла Ни­ми­до­ра i по­ча­ла шу­кать со­роч­ки в скри­нi й скла­да­ти їх у мi­шок. Ми­ко­ла вдяг­ся в ко­жух, на­дiв шап­ку, ки­нув у мi­шок скрип­ку, пок­ло­нив­ся до ма­те­рi, по­цi­лу­вав ди­ти­ну i блi­дий, як смерть, сум­ний, як осiн­ня нiч, вий­шов з ха­ти. Ни­ми­до­ра вий­шла слi­дом за ним.


- Прощайте, рiд­нi по­ро­ги, де по­ход­жа­ли мої но­ги! Про­щай, Ни­ми­до­ро! Зга­дуй ме­не, моє сер­це, вiр­ни­ми сло­ва­ми та дрiб­ни­ми сльоза­ми, а я те­бе, до­ки жи­вий бу­ду, до­вi­ку не за­бу­ду.


Надворi бу­ло по­но­чi. Нiч бу­ла тем­на, але ти­ха. Усе не­бо бу­ло вкри­те гус­ти­ми хма­ра­ми, не­на­че чор­ною рiл­лею. Ни­ми­до­ра вип­ро­ва­ди­ла Ми­ко­лу за во­ро­та i на­си­лу дiй­шла до ха­ти.


Микола пi­шов на ви­гон, де сто­яли ста­рi вер­би: там йо­го ждав Ка­вун i чо­ти­ри чо­ло­вi­ки, що на­ла­го­ди­лись по­таєнцi втi­кать на са­хар­нi.


Нимидора вбiг­ла в ха­ту, впа­ла на ла­ву, схи­ли­лась на стiл, го­ло­ва упа­ла на ру­ки, i дов­го-дов­го пла­ка­ла i по­би­ва­лась. Га­ря­чi сльози об­ли­ва­ли її ру­ки, ли­лись на стiл, як кри­нич­на во­да ллється з дже­ре­ла на тра­ву. Вже трiс­ки на при­пiч­ку по­го­рi­ли, i тiльки од­на го­ло­веш­ка жев­рi­ла в по­пе­лi, ми­го­чу­чи си­нiм од­лис­ком. Вже в ха­тi ста­ло по­но­чi, а Ни­ми­до­ра все пла­ка­ла. Во­на вип­ла­ка­ла всi сльози, а сон утiк од неї десь да­ле­ко в по­ле.


Коли це од­ра­зу в ха­тi ста­ло вид­но, як удень. Стi­ни, пiч, ле­жан­ка, ко­лис­ка, об­ра­зи - все нi­би об­ли­ло­ся кров'ю. Чер­во­ний свiт ми­го­тiв нi­би хвилька­ми й бриж­жа­ми по стi­нах, тру­сивсь, пе­ре­ли­вав­ся з стiн на сте­лю, на жерд­ку з оде­жею.


Нимидора схо­пи­лась з мiс­ця i гля­ну­ла на вiк­на. Три вiк­на бу­ли нi­би за­вi­ша­нi знад­во­ру чер­во­ни­ми кри­ва­ви­ми хуст­ка­ми. Ни­ми­до­рi зда­ло­ся, що во­на збо­же­во­лi­ла. Од­на­че во­на ки­ну­лась до ко­лис­ки, вхо­пи­ла за бильця ко­лис­ку з ди­ти­ною i рво­ну­ла її так, що всi вiр­веч­ки пор­ва­ли­ся, крик­ну­ла не своїм го­ло­сом i ви­бiг­ла над­вiр. Слiд­ком за нею ви­бiг­ла ста­ра пе­ре­ля­ка­на Дже­ри­ха.


Надворi бу­ло вид­но, як удень: бу­ло вид­но все де­ре­во в сад­ку, всi вер­би, кож­ну гiл­ля­ку, кож­ний збляк­лий жов­тий лис­ток, що те­лi­пав­ся на гiл­лi.


Увесь двiр, са­док, ха­та - все бу­ло за­ли­те чер­во­ним свi­том, нi­би кров'ю.


Нимидорi зда­ло­ся, що го­рить її ха­та, що во­на вже уся па­лає по­лум'ям, що го­рить са­док, го­рять вер­би, го­рить ко­мо­ра, їй зда­ло­ся, що го­рить усе не­бо, що за­па­ли­лась уся зем­ля пiд її но­га­ми.


- Рятуйте, хто в бо­га вi­рує! - крик­ну­ла Ни­ми­до­ра. - Ря­туй­те ди­ти­ну, ря­туй­те Ми­ко­лу! Ма­мо! ря­туй­те Ми­ко­лу, бо вiн про­па­де з тi­лом i ду­шею.


- Бог з то­бою, доч­ко! Це ж не ми го­ри­мо; це по­же­жа десь да­ле­ко на се­лi, - обiз­ва­лась ма­ти, поп­рав­ля­ючи хуст­ку на го­ло­вi.


На се­лi гав­ка­ли со­ба­ки, спi­ва­ли пiв­нi. Десь да­ле­ко бу­ло чу­ти шум та гам, не­на­че пiд зем­лею. Всi лю­ди на кут­ку спа­ли. Нi­де не вид­но бу­ло нi жи­вої ду­шi.


- Мамо, ря­туй­те Ми­ко­лу! - знов зак­ри­ча­ла Ни­ми­до­ра, при­гор­та­ючи ко­лис­ку до гру­дей.


- Де ж Ми­ко­ла? - спи­та­ла ма­ти.


- Помандрував, по­ки­нув нас! - крик­ну­ла Ни­мидо­ра.


- Коли? - спи­та­ла ма­ти.


- Оце тiльки що розп­ро­щав­ся зо мною i вас не зве­лiв бу­дить та й пi­шов у манд­рiв­ку ку­дись.


- Боже мiй, свi­те мiй!

1 ... 10 11 12 ... 38
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Микола Джеря, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"