Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

- Я свi­ту за слiзьми не ба­чи­ла, я про вас i за­бу­ла. Ста­ра ма­ти за­го­ло­си­ла на ввесь двiр, а за нею й Ни­ми­до­ра, вер­та­ючись у ха­ту з ко­лис­кою.

- Що ж ми те­пер в свi­тi бо­жо­му бу­де­мо дi­яти та ро­би­ти без ха­зяїна? - на­си­лу про­мо­ви­ла ма­ти крiзь сльози.

Нимидора тiльки го­ло­си­ла без слiз: в неї слiз не ста­ло.

А тим ча­сом Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми манд­ру­вав з се­ла, та не шля­хом, а прос­то че­рез по­ле ме­жа­ми. Во­ни всi йшли мо­вч­ки, при­таївши дух i не ог­ля­да­ючись. Вже во­ни вий­шли на го­ру, вже одiй­шли да­ле­ченько од се­ла i дiй­шли до лi­су. Ко­ли це од­ра­зу пе­ред їх очи­ма ос­вi­тив­ся лiс ле­геньким чер­во­ну­ва­тим свi­том. В се­лi бевк­нув дзвiн на гвалт i жа­лi­б­но роз­лив­ся йо­го гук по по­лi, по­пiд лi­сом. Всi во­ни ра­зом обер­ну­лись на­зад.

Панський тiк по дру­гий бiк се­ла бу­ло вид­но ввесь, як удень. По са­мо­му краю од по­ля го­рiв дов­гий оже­ред со­ло­ми. Над оже­ре­дом сто­яло по­лум'я, не­на­че ку­че­ря­ва вог­ня­на квiт­ка, од­ни­зу ву­зенька, вго­рi ши­ро­ка з по­зак­ру­чу­ва­ни­ми лист­ка­ми. По­лум'я сто­яло рiв­но, на­че свiч­ка па­ла­ла. Над­во­рi бу­ло ти­хо й по­но­чi. Ку­че­ря­вий дим йшов прос­то вго­ру до са­мих хмар. Ря­дом з оже­ре­дом вже зай­мав­ся дов­гий стi­жок но­во­го жи­та, а се­ред ряд­ка стiж­кiв знов спа­лах­ну­ла вог­ня­на квiт­ка, лиз­ну­ла три­чi ог­ня­ним язи­ком вго­ру i за­па­ла­ла рiв­ним ку­че­ря­вим по­лум'ям. Пiс­ля то­го за­па­ла­ли всi стiж­ки сус­пiль, що сто­яли ря­дом до са­мо­го по­ля. З де­сять скирт хлi­ба па­ла­ло за­ра­зом, на­че де­сять став­ни­кiв го­рi­ло, а од їх пiд­нi­мав­ся гус­тий дим, то чор­ний, як смо­ла, то бi­лий, як осiн­нiй ту­ман. Вго­рi дим зли­вав­ся до­ку­пи в один страш­ний стовп та все йшов уго­ру до са­мих хмар. Все чор­не не­бо вго­рi заб­ли­ща­ло вог­нем, за­ми­го­тi­ло рiв­ни­ми хви­ля­ми, не­на­че клi­па­ло якимсь страш­ним оком, ки­да­ючи кро­в'яний свiт на се­ло, на ста­вок, на рiч­ку, на греб­лю, на вер­би, на ши­ро­ку до­ли­ну. Кру­гом не­ба од­ни­зу, сто­яла чор­на, як зем­ля, сму­га, не­на­че ог­ня­не не­бо бу­ло пiд­пе­ре­за­не ок­са­ми­то­вим по­ясом. Свiт був та­кий яс­ний, що то­по­лi на око­пi кру­гом то­ку бу­ло вид­но, як удень. На то­по­лях по­ло­ви­на лис­тя бу­ла зе­ле­на, а по­ло­ви­на жов­та. Зе­ле­ний лист про­ти вог­ню був нi­би об­мо­че­ний в гус­ту за­пе­че­ну кров; жов­те лис­тя ста­ло ро­же­вим, не­на­че хто йо­го об­лив виш­не­вим со­ком. Чор­нi стов­бу­ри то­поль чор­нi­ли про­ти вог­ню, нi­би ви­ко­ва­нi з за­лi­за. Все се­ло бу­ло вид­но, як на до­ло­нi, з усi­ма бi­ли­ми ха­та­ми, з клу­ня­ми, з церк­вою, з сад­ка­ми й вер­ба­ми. Ввесь ши­ро­кий ста­вок був нi­би за­ли­тий кров'ю. Рас­та­ви­ця кру­ти­лась на ле­ва­дах, нi­би вог­ня­на га­дю­ка, що сип­ле iск­ра­ми, а в кров'яно­му став­ку од­би­ва­лись чор­нi сто­в­бу­ри осо­ко­рiв, чор­не без­лис­те гiл­ля верб, не­на­че в про­зо­ру кров хтось на­ки­дав чор­но­го дро­ту та за­лiз­них сто­в­пiв.

Дзвiн сум­но бев­кав на гвалт. Пан вис­ко­чив з дво­ру на ко­нi, а за ним ко­за­ки. Оса­ву­ла по­ка­тав ко­нем по се­лi бу­ди­ти лю­дей, зга­няв їх га­си­ти по­же­жу. За­гав­ка­ли й за­ви­ли на се­лi со­ба­ки, за­веш­та­лись лю­ди, i всi по­бiг­ли до то­ку, чо­ло­вi­ки з со­ки­ра­ми, мо­ло­ди­цi й дiв­ча­та з вiд­ра­ми, дi­ти з по­рож­нi­ми ру­ка­ми обс­та­ли ла­вою ог­ня­ний тiк, по­роз­зяв­ляв­ши ро­та й сто­ячи на од­но­му мiс­цi. Од­на ба­ба з ля­ку чо­гось при­бiг­ла з ко­чер­гою i сто­яла з нею, не­на­че донський ко­зак з спи­сом. Пан кри­чав, оса­ву­ла ве­ре­щав, еко­ном ре­пе­ту­вав, ска­ка­ючи скрiзь на ко­нях та зга­ня­ючи на­род. На­род i со­бi кри­чав, та все сто­яв на од­но­му мiс­цi. Кiлька де­сят­кiв чо­ло­вi­ка роз­ки­да­ли стi­жок i ки­да­ли сно­пи за окiп на по­ле. Двоє ба­рил з во­дою сто­яло ко­ло стiж­ка. Лю­ди на­щось ли­ли во­ду вiд­ра­ми в огонь, не­на­че гра­лись в якоїсь iг­раш­ки.

А по­лум'я йшло да­лi в осе­ре­док то­ку, до клу­нi. Дру­гий ря­док ста­рих скирт чор­нiв про­ти вог­ню, не­на­че якiсь здо­ро­вi й дов­гi чор­нi звi­рi сто­яли ряд­ка­ми ко­ло по­лум'я. Зай­ня­лись i тi ста­рi скир­ти, i не­на­че з зем­лi ви­ник од­ра­зу дру­гий ряд ог­ня­них ку­че­ря­вих квi­ток. Огонь лив­ся да­лi, мов хви­ля на во­дi; мож­на бу­ло ба­чи­ти очи­ма, як вiн по­со­ву­ва­всь по стiж­ках. Вже зай­ня­лась дов­га здо­ро­ва клу­ня. Ку­па чор­но­го ди­му ви­хо­пи­лась з-пiд її ви­со­кої пок­рiв­лi, прор­ва­лась i ва­лу­ва­ла вго­ру, нi­би ви­ще од са­мих хмар. За ди­мом па­лах­ну­ло по­лум'я й об­хо­пи­ло клу­ню в од­ну мить з усiх бо­кiв. По­ча­ли ле­тiть нi­би пуч­ка­ми й фон­та­на­ми iск­ри. Шма­т­ки ку­лiв ле­тi­ли вго­ру й го­рi­ли, роз­си­па­лись на по­вiт­рi й тру­си­ли iск­ра­ми до­до­лу на по­ле. З по­лум'я з осе­ред­ку нес­по­дi­ва­но схо­пив­ся ви­хор, не­на­че клу­ня роз­зя­ви­ла ро­та, по­зiх­ну­ла й за­соп­ла на всю пельку. Ви­хор зак­ру­тив вог­нем. З ог­ню по­ча­ло ви­ки­дать цi­лi сно­пи й шпур­ля­ло їх уго­ру, як ки­да­ють по­да­вальни­ки ви­ла­ми сно­пи на стi­жок.

Сполоханi го­роб­цi та го­лу­би ви­лi­та­ли з со­ло­ми та з стiж­кiв, пiд­нi­ма­лись уго­ру, чор­нi­ли в ди­му, на­че хто ки­дав гру­д­­ка­ми, а по­тiм зай­ма­лись вго­рi на вог­нi, трi­па­ли вог­ня­ни­ми крильця­ми й па­да­ли нi­би ку­ля­ми й груд­ка­ми в огонь, не­­на­че звер­ху кра­пав iск­ря­ний дощ.

Весь тiк па­лав до ос­таннього стiж­ка. Навк­ру­ги око­пiв то­по­лi по­сох­ли i не­за­ба­ром за­па­ла­ли, не­на­че ряд­ки став­ни­кiв. Швид­ко дим став мен­ший i бi­лi­ший. Де бу­ли стiж­ки, там ле­жа­ли й жев­рi­ли ку­пи вог­ня­ної мер­ви. То­по­лi жев­рi­ли, не­на­че хто по­за­би­вав роз­пе­че­нi в ог­нi чер­во­нi за­лiз­нi кiл­ки. Не­бо ми­го­тi­ло слаб­кi­ше й ти­хi­ше. Чер­во­не кру­жа­ло се­ред не­ба по­мен­ша­ло, а ок­са­ми­то­вий чор­ний по­яс вни­зу над зем­лею все шир­шав, до­ки не пiд­няв­ся до са­мої се­ре­ди­ни не­ба.

Шiсть чо­ло­вi­ка сто­яли пiд лi­сом, пог­ля­да­ли на по­же­жу, цмо­ка­ли ро­та­ми та все ка­за­ли, що хтось зу­мис­не пiд­па­лив тiк…

- Отак i тре­ба на­шо­му па­но­вi! - го­мо­нi­ли чо­ло­вi­ки. - Доб­рий за­ро­бi­ток ма­ти­ме пан на хлi­бi цього ро­ку.

- Цей хлiб зго­рить, а на прий­деш­нiй рiк знов у йо­го бу­де пов­ний тiк хлi­ба, - про­мо­вив Дже­ря.

- I хто йо­го пiд­па­лив? - пи­тав на­че сам у се­бе Ка­вун. - А ди­вiться ли­шень, чи не лi­тає чия ду­ша в по­лум'ї? Як лi­тає, ми впiз­наємо, чия то ду­ша, й зна­ти­ме­мо, хто оце пiд­па­лив тiк.

- Дурна бу­ла б ду­ша: по­лiз­ла б в огонь! Хi­ба для неї не лу­ч­­че си­дiть до­ма та не ри­паться, - обiз­вав­ся Ми­ко­ла, а сам шу­­кав очи­ма своєї осе­лi; вгле­дiв ку­пу верб ко­ло своєї ха­ти, що бi­лi­ла про­ти вог­ню, i все ди­вив­ся на тi вер­би пiд кот­ри­ми вiн зрiс, пiд кот­ри­ми по­ки­нув свою ха­ту, свою ма­тiр, жiн­ку, ди­ти­ну, по­ки­нув по­ло­ви­ну сво­го сер­ця.

- Цур їй, цiй по­же­жi! Ки­дай­мо та хо­дi­мо прос­то лi­сом, по­ки пан нам прис­вi­чує, - про­мо­вив Ми­ко­ла, ос­тан­нiй раз гля­­нув­ши на свої вер­би i вхо­пив­шись ру­ка­ми ко­ло сер­ця.

Шiсть чо­ло­вi­ка ввiй­шли в лiс. Чер­во­ний