BooksUkraine.com » Класика » Лихо давнє й сьогочасне, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

159
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Лихо давнє й сьогочасне" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 17
Перейти на сторінку:
На ра­нок во­ни по­ба­чи­ли, що пос­ланці вер­ха­ми ки­ну­ли­ся з дво­ру в різні сто­ро­ни.

- Поїхали дурнів шу­ка­ти, їдьте!- сміються од­ра­дя­ни.


Той день приз­на­чав­ся зад­ля за­жи­ну. От­же, че­рез те, що од­ра­дя­ни не схотіли до ма­ши­ни ста­ва­ти, за­жи­ну не бу­ло. Німець бігав по дво­ру, гу­кав, ла­яв­ся, а од­ра­дя­ни, слу­ха­ючи те че­рез яр, ре­го­та­ли­ся.


- Чи бач, яка йо­го га­ряч­ка б'є? Аж піна з ро­та ска­че!


- Ми то те­пер ре­го­че­мо, а чи не до­ве­деться нам на кутні за­ре­го­та­тись, як німець справді ма­ши­ною весь хліб підніме? - спи­тав хтось.


- Та то ду­рять нас! Не вір! - за­би­ли ба­ки ней­мовірно­му.


Того ж та­ки ве­чо­ра йшло че­рез се­ло два­над­цять чу­жих па­рубків і до­пи­ту­ва­ли­ся шля­ху до еко­номії.


- Навіщо вам еко­номія?


- До ма­ши­ни най­ня­то - хліб жа­ти.


Одрадяни пох­ню­пи­ли­ся. Цілу ніч во­ни по­га­но спа­ли, а на ра­нок, ще до сон­ця, підня­ли­ся й якось бо­яз­ко по­зи­ра­ли на панський двір.


Аж ось по­ча­ло й сон­це зіхо­ди­ти, з дво­ру донісся гомін. Не­за­ба­ром виїха­ла звідти па­рою кіньми ма­ши­на й по­да­ла­ся на по­ле; за нею йшло два­над­цять па­рубків, німець, при­каж­чик.


- Бач, яку чер­во­ну шку­ру по­тяг­ли! Ану, ходімо та по­ди­ви­мо­ся, як во­на бу­де шко­бер­та­ти,- ка­за­ли од­ра­дя­ни й собі за ма­ши­ною сип­ну­ли в по­ле.


Ось ко­ней зос­та­но­ви­ли біля ни­ви. Німець ска­зав щось при­каж­чи­кові, той з усіх ніг пом­чав­ся у двір.


Поки од­ра­дя­ни пе­рей­шли че­рез яр і наб­ли­зи­ли­ся до ма­ши­ни, при­каж­чик уже біг з дво­ру, не­су­чи на пле­чах ко­су з граб­ка­ми.


- Нащо то? Ма­шині по­ма­га­ти? - хтось спи­тав­ся, і всі за­ре­го­та­ли­ся.


- То шлях для ма­ши­ни про­ко­си­ти,- од­га­ду­вав дру­гий.- Ве­ли­ка, бач, пані, щоб не за­ро­си­ла­ся!


Регіт та жар­ти не сти­ха­ли, аж по­ки при­каж­чик не про­ко­сив упо­довж усієї ни­ви до­ро­ги.


- Сідай на коз­ли, по­га­няй! - скрик­нув німець, бе­ру­чи зза­ду за бильця ма­ши­ну.


Один па­ру­бок сів; коні сіпну­ли, пішли по ниві, а слідом за ни­ми заш­ко­бер­та­ла ма­ши­на; ті зуб­чаті ко­си за­хо­ди­ли-за­гар­ча­ли. Аж ось во­на черк­ну­лась жи­та, вхо­пи­ла, на­че ру­кою, чи­ма­лий кущ, на­хи­ли­ла… Ж-ж-ж!- і ви­вер­ну­ла на зем­лю зовсім го­то­вий сніп, тільки взя­ти та пе­ре­вес­лом пе­рев'яза­ти. Далі за пер­шим - дру­гий, за дру­гим - третій, так ряд­ком і вис­ти­лає ни­ву.


Одрадяни як по­ба­чи­ли оте, то й дух у їх гру­дях спер­лої Всі на­че по­мер­ли - за­тих­ли, од­ни­ми тілько очи­ма слідку­ють за ма­ши­ною. А во­на вже геть по­да­ла­ся, чер­воніючи по­лем та ва­ля­чи сно­пи за сно­па­ми. Од­ра­дя­нам зда­ло­ся, що то не сно­пи, а то їх го­ло­ви сте­ляться по рівно­му по­лю…


Ніщо на світі так не вра­зи­ло їх сер­ця, як та ма­ши­на. "На­що во­на? Спо­конвіку, з дідів - з прадідів так ве­ло­ся, щоб хліб ру­ка­ми зби­ра­ли… І всім бу­ло, всім діста­ва­ло, на всіх ма­ти си­ра зем­ля ро­ди­ла, всіх го­ду­ва­ла… А те­пер от зра­зу ста­ло ма­ло… Для од­но­го ма­ло оцих ланів, степів безк­раїх? Гос­по­ди! Ну, та й лу­ка­вий же та не­на­жер­ли­вий твоє сот­воріння - чо­ловік!" - ду­ма­ли од­ра­дя­ни, вер­та­ючись до­до­му.


Що те­пер їм зос­та­ло­ся ро­би­ти? З са­мо­го ма­лу їх прис­та­нов­ле­но до землі; з давніх літ во­ни тілько й зна­ли - біля неї хо­ди­ти, хліб па­ха­ти… А от те­пер - ні землі, ні хліба! Ку­ди ж їм по­вер­ну­ти? Де се­бе подіти? Го­лод­на смерть чор­ним кру­ком но­си­ла­ся над їх го­ло­ва­ми, гну­ла до­до­лу.


Неначе тіні німі, мов­чазні, хо­ди­ли во­ни один біля од­но­го, со­ро­ми­лись один на од­но­го гля­ну­ти, бо­яли­ся один од­но­му сло­во ска­за­ти… Замість них так го­лос­но де­рен­ча­ла ма­ши­на з по­ля.


- Іч, як співає! Що то во­на ка­же? - спи­тав­ся не­ве­лич­кий хлоп­чик у дру­го­го.


- То во­на стог­не, що лю­дям нічо­го бу­де їсти! - од­ка­зав той, зітхнув­ши.


Та роз­мо­ва не­ве­лич­ких хлоп'ят зра­зу всіх до­рос­лих роз­бу­ди­ла. Всі во­ни го­лос­но за­го­во­ри­ли.


- То все отой німець! То він на наші го­ло­ви нак­ла­дає. Убий­мо невіру, як ту со­ба­ку!..


- Що се ви мо­ви­те, не­ро­зумні го­ло­ви?- по­ча­ли га­ря­чих охо­лод­жу­ва­ти старі діди.- Яко­го гріха на свою ду­шу хо­че­те взя­ти!


- Та за та­ко­го й бог не ка­ра­ти­ме, лю­ди не осу­дять! - гу­ка­ють мо­лодші. - Який там гріх - со­ба­ку за­да­ви­ти?.. Не про­па­да­ти ж нам всім че­рез од­но­го?!.


- Гай-гай! Та й дурні ж ви та не­роз­суд­ливі! - од­но охо­лод­жу­ють діди.- Що з то­го, що німця вб'єте? йо­го вло­жи­те - дру­гий бу­де: не бу­де Га­ля - бу­де дру­гая!..


- Що ж нам ро­би­ти? Що нам ка­за­ти? Як йо­го в світоньку з ма­ли­ми діточ­ка­ми про­жи­ти?


- Що ро­би­ти? Тре­ба за ро­зум взя­тись - он що тре­ба ро­би­ти! Тре­ба при­ро­зуміти, як ту бісо­ву ма­ши­ну ска­су­ва­ти. У ній одній усе на­ше ли­хо, від неї на­ше го­ре…


- А не один, бач, біс, що ма­ши­на, що німець? Од­ну ска­суємо - дру­га бу­де! - гу­ка­ють мо­лодші.


- Все, та не все: по­ки-то дру­гу діста­нуть, а хліб тре­ба вби­ра­ти! - роз­жо­ву­ють діди.


Повеселішали тро­хи од­ра­дя­ни. Справді, що тре­ба ма­ши­ну ска­су­ва­ти! Тілько як то йо­го? Та й хто за те візьметься? Хоч би не бу­ли дур­ня­ми та не од­ки­да­ли­ся од наймів. А то те­пер чужі ста­ли. Своєму без­печніше мож­но бу­ло б шеп­ну­ти, а чу­жий ще ви­дасть!..


Надія, що на хви­ли­ну зве­се­ли­ла бу­ла їх зас­му­чені го­ло­ви, по­ча­ла зра­зу мерк­ну­ти-зни­ка­ти. Пе­ред очи­ма зно­ву вста­ва­ла го­лод­на смерть.


Цілий день туп­цю­ва­ли­ся од­ра­дя­ни, не зна­ючи, що їм ро­би­ти, як вип­лу­та­ти­ся з тії біди, що не­га­да­но-несподіва­но скоїла­ся над їх го­ло­ва­ми. Що ма­ши­ну ска­су­ва­ти, то вже й бог велів. Од­но: як йо­го й ко­му? Про­ха­ли ко­ва­ля. Він біля заліза хо­дить, кра­ще знає. Так і ко­валь од­ки­нувсь.


- Як я,- ка­же,- її ска­сую, не ба­чив­ши зро­ду, що во­но та­ке? Мо­же то та­ка са­та­на, що й те­бе нат­роє пе­реріже? Щоб ма­ши­ну ска­су­ва­ти, тре­ба ро­зу­му та ще й не­аби­яко­го.


- То ти піди по­ди­ви­ся!


- Дивися, ко­ли там нічо­го не вид­ко! Тре­ба зна­ти, як її зро­би­ти, то тоді зна­ти­меш, як її роз­ти­ря­ти,- одка­зав ко­валь.


Отже од­ра­дя­ни все-та­ки пос­ла­ли ко­ва­ля до ма­ши­ни. Пішов той та й вер­нув­ся ні з чим.


- Там тре­ба ро­зу­му, та ще й ро­зу­му!- одно пле­ще. Ко­ли тро­хи пе­ре­го­дом до­но­ситься з по­ля крик, гук. Хлоп'ята, що цілий день біга­ли черідкою за ма­ши­ною, не ба­чив­ши зро­ду та­ко­го ди­ва,- те­пер, як вітер, нес­ли­ся в се­ло, тілько ку­ря­ва шля­хом вста­ва­ла.


- Що там та­ке тра­пи­ло­ся? Же­нуть вас геть, чи що? - до­пи­ту­ва­ли­ся од­ра­дя­ни хлоп'ят.


- Машина про­па­ла! Ма­ши­на про­па­ла! - гу­ка­ють ті.


- Як про­па­ла?


- Поламалась к лихій го­дині.


- Чого?


- Та Івась Ка­банців па­ли­цю підста­вив. Во­на ту па­ли­цю як підхо­пи­ла, як чер­ко­не! Так к лихій го­дині всі зуб'я й сплес­ка­ли­ся! Те­пер тілько сми­че, а не ріже.


Одлягло од­ра­дя­нам. Во­ни зно­ву ки­ну­ли­ся до ко­ва­ля.


- Ой, та й ми­тець! Ро­зу­му, ка­жеш,

1 ... 10 11 12 ... 17
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихо давнє й сьогочасне, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"