Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

– Бровко! – крикнув Дорош, – і ти тут?

Бровко облизнувся й дужче замахав хвостом.

– Так от, сучий собако, – обізвався Наливайко, – я його взяв на мотуз і прив’язав коло хати. Нехай, мовляв стереже господиню. А він і тут знайшов нас.

Бровко, наче розуміючи, що балакають про нього, і ще сильніше крутнув хвостом, але не ворухнувся з місця: дужче од Наливайко-вого мотузка держала його коло себе вепряча туша, що на неї він покладав великі надії, і не помилився. Коли почали розбирати вепра, багато куснів припало на долю Бровка, так що він сам роздувся, як кабан і ледве ноги волочив.

Кабанятина зашкварчала над багаттям і, коли вона засмажилася, настала нарешті та щаслива хвилина, якої ще з учора жадала бака-лярова душа: чарка з свіжою піною заходила по руках. Бакаляр узяв тріску, запалив і підніс до чарки з горілкою: горілка зайнялася блідим блакитним вогнем.

– О… Тепер я бачу, що це горілка! – сказав бакаляр. – Ну, Господи благослови… – він дмухнув і вихилив чарку.

– Е… – сказав старий винник, що пив більш за всіх і не п’янів. – Не пив ти, дяче, лядської старки. Я сам курив цю горілку, але скажу, що перед старкою вона, як вода з річки.

– А де ти пив лядську старку?

– Ну, де пив… Хіба мало пошарпали ми з Хмелем лядських замків? Був у нас у ватазі козак Жменя. Так той, бува, як дірветься до винового льоху, підійде до бочки, та й гряне в бочку з пістоля. «Ану, – каже, – покуштуємо панського пійла!» А вино цівкою сажні на два б’є з дірки. Підставить рота під цівку, покуштує трохи, плюне. «Погане, – каже, – ану, інше, чи не краще буде?» Та знову з пістоля. Дзюрчить, як струмок, воно; а ми по коліна в горілці та вині й ходимо. І пропав той Жменя в льоху, – роздумливо додав винник, – а добрий козак був…

– Пропав?

– Пропав. Це було вже тоді, як повстали на Волині і наш загін з отаманом Кривоносом, визволяючи людей від лядської неволі і прилучаючи до себе повстанців, гнав ляхів на Полісся.

Після недовгої облоги взяли ми якось невеличкий замок пана Пухальського. Невеличкий і панок був Пухальський, але вина й горілки в льоху у нього було до біса. Дав нам погуляти отаман в замку години зо три, бо поспішав далі, маючи на думці наздогнати князя Ярему Вишневецького. Викотили ми бочок з п’ять з льоху, повибивали днища та й гуляємо. П’ємо, хто чаркою, хто шапкою, а я молодий був, дурний, скинув чобіт, та чоботом. А потім до льоху. Потрощили бочки зі старкою і випустили горілку. Дух такий пішов, що й не встоїш. Від одного духу п’яний будеш. Коли чуємо, хтось у темному куточку: «Ап-чхи! ап-чхи!» – «Хто там! – кричимо, – вилазь!». А воно мовчить. «От я його вижену», – каже Жменя, та з пістоля в куток як торохне. «Ой!» – крикнув хтось з кутка, та так тонко й голосно. А там баба! Далебі баба! А тут чуємо з двору гука отаман: «До зброї, хлопці, до зброї!» Ну, тут нема чого чекати, треба бігти. «Чуєш, – кажу я Жмені, – гасло «до зброї»? Виходь!» – «Зараз, – каже, – тільки бабу витягну». Та взяв смолоскип, що лежав у пригребиці, запалив його й поліз у куток, де була жінка. Лізе Жменя по льоху, горілка хлюпає під колінами, а жінка верещить у кутку від жаху. І наступив Жменя коліном або на гвіздок, або на биту пляшку, бо раптом скрикнув і випустив смолоскип з рук.

Тут винник випив чарку, витер вуса і потягнувся за закускою.

– Ну? – нетерпляче спитав бакаляр.

– Ну… Старка спалахнула і згорів Жменя у льоху разом з жінкою, а я ледве вибрався з льоху, добре, що був тоді у пригребиці.

Оповідання винникове справило велике вражіння на слухачів, особливо на Галю та Дороша: вони виразно уявляли собі, як горить Жменя, а в кутку від жаху верещить нещасна полячка.

– Висипався хміль з мішка, наробив біди панам! – засміявся бакаляр, згадавши старе прислів’я.

– А що з того? – запитав запорожець, що ввесь час мовчав, слухаючи старого винника.

– Як що з того?

– А так… Ляхів побили, опинилися під воєводами. І на гетьманщині, і тут свої пани позаводилися.

– Е, братику, – відповів винник, – не бачив ти ще смаленого вовка, не знаєш ти лядської неволі. Там горілки не покуриш. Намолотив хліба – давай панові «осип»; маєш пасіку – плати «очкове» з вулика; хочеш пополовити риби – тягни до пана «ставщину»; змолов борошна – сип «сухомельщину». Там, брате, як тут, з рушниці не постріляєш, бо вся зброя одібрана і за всім доглядає дозорець. Багато ми їхнього брата дозорців поперевішували на гілках.

– Так, так… – підтакнув Наливайко.

– Постривай трохи і тут те ж буде, свої пани позаводять порядки. Але я не про те… Ти от що скажи, Семене: де твої ґрунти, де хата, де твоє село, що з нього ви з Хмелем ляхів повигонили? Усе зруйнували гетьмани, ляхи та москалі… А ти, старий чоловіче, – звернувся запорожець до винника, – ляхів бив, старку лядську чоботом пив замки Яреми та Пухальського руйнував, добував волю України, а сам тиняєшся по чужих кутках, горілку куриш та не собі. А своєї хати, свого кутка не маєш. «Висипався хміль з мішка…» Понасипали ви хмелю, та в чужі кишені…

Наливайкові дуже неприємно було чути це від запорожця. Він і сам колись міркував так, але тепер справа була інша: він вже мав і добру хату, і винницю, і пасіку, і добру худобу, і навіть держав шинок спільно з одним заможним козаком. Правда, служба козацька тут була важка й небезпечна, але життя на слободах, на його погляд, не можна було й рівняти з колишнім життям на Правобережжі, що було ареною війн та бійок гетьманів за булаву та диких нападів татар, спільників гетьмана Дорошенка. А після повстання Брюховець-кого і зовсім добре стало жити деяким козакам, особливо старшині, що не зрадили Москви, бо вони загарбали собі і лани, і ліси спільників Брюховецького та Сірка.

Тепер старшина жила