Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

врятуватись. Та я не ковзала. Вимисел ніс мене, мов дорогоцінну ношу — скриню із золотом, фіміамом і миром, достоту як у історії про народження Ісуса, коли царі-маги навідалися до нього із далекої пустелі, слідуючи за зіркою. Не знаю, чи Вимисел також ішов за зіркою, та анітрохи не сумніваюся, що того дня я була його скарбом. Куди ж він вів мене (хоч я й гадала, буцімто вела його сама)? Коли запала ніч, мені здалося, що він прямує на ледве помітні вогники — то далекі, то близькі, але завжди присутні, невагомі вогники в повітрі. Я вирішила, що то були світляки. Конюх, який часто повертався додому пізно і мав перетнути ліс, щоби дістатися будинку батьків, розповідав мені про світляків. «Одного дня я відведу тебе до світляків, — казав він, — їх треба побачити обов’язково, поки не з’явилося шосе, бо коли гуркотітимуть і сяятимуть машини, світляки вимруть, а з ними, напевно, і деякі інші тварини, скажімо, галатеї (це метелик такий), а ще саламандри, бо живуть вони в дикій твані. А деякі назавжди залишать ці місця, приміром, косулі і борсуки, і сови, що гніздяться в дуплах старих дерев, і кажани, які живуть у гротах. Зникнуть і перелітні птахи, яких світло фар збиватиме з курсу — вони просто не пролітатимуть через ці місця, адже країну повністю обплутають автостради». Конюх виповідав все це мені з обуренням. «Я припну себе ланцюгом до бульдозера, — переконував він, — розрізатиму шини, підкладатиму під колеса бомби. Ти ж допоможеш мені, правда?»

Ясна річ, я казала, що допоможу.

Конюх по-своєму дуже любив ліс, знався на всьому, що гасало, стрибало й тікало, зачувши людину — саме тому я була його спільницею, а не через склянку теплого молока і не через те, що ми працювали разом у стодолі — згрібали солому і гній, сипали овес і наливали свіжу воду, розтирали коням ноги, розчісували їм гриви й хвости, чистили їхній смух, аби він блищав, мов шовковий. Насправді ми були страшенно молодші за моїх батьків, за тренера і далекого власника манежу. Ми були Майбутнім. А у майбутньому ми бачили силу-силенну лук і лісів, птахів і звіру, світляків і саламандр — усього, крім автострадних пустель, де дихати можна хіба «дрібнесенькими частинками» (так поетично висловлювався конюх); та це далеко не золотий пилок, який збирають бджоли й метелики, ні, це геть інші частинки, чорні, отруйні, шкідливі і для людей, і для тварин, хай навіть (тепер це очевидно) людям зовсім байдуже до тварин. «Але що погано для одних — недобре й для інших. Наше здоров’я — це здоров’я всієї планети, — зі знанням справи мудрував конюх, — а планета у нас, як мені відомо, одна, маленькі зелені чоловічки досі не повідомили нас про існування десь іншої Землі, не такої спаплюженої, як наша». Напоказ неговіркий конюх іноді базікав забагато, часом слова зривалися з його вуст, мов одкровення, та одкровенням це не було — просто він весь час міркував про те, що десь почув або прочитав, про те, що нібито відомо всім, але зарадити цьому не може ніхто.

Поки ми з Вимислом заглиблювались у ліс, я думала про мерехтіння шосе, через яке мусили зникнути світлі цятини, що кружляли круг нас — світляки, комахи, які виробляють світло, дуже вразливі комашки, що потребують свіжого повітря і чистої трави. Світляки — як трясихвістки і солов’ї, які зникли ще до мого народження. Солов’ї заходилися співати, здається, після заходу сонця, наповнювали музикою нічні світи. А світляки наповнюють нічні світи світлом. Але тепер прийшла їхня черга зникати — достоту як щезають зірки, приглушені потужним освітленням, якого так прагнуть люди; зірок більше немає, не буде й гаїв зі світляками, не буде тиші, сповненої співів нічних птахів, не буде нічого, — так думала я, заколисана ходою Вимисла. І дедалі міцніла в рішенні не повертатися до манежу й цивілізації.

Тобі весь цей час гасав навколо, та з сутінками він став обережнішим. А втім, я знала, що він не встоїть перед зайцем чи косулею — так і сталося: Тобі раптом збуджено тявкнув і кинувся на лови звірини, яку зачув. Я чула, як він віддаляється, гавкаючи, і гукала: «Тобі! Тобі!». Потім я пробувала свиснути, як тренер, та почуття переповнювали мене, свист не виходив, лише щось кволе і негучне, схоже на шепіт. О, як хотілося мені бути донькою тренера, а не мого тата з тоненьким голоском — та що вдієш? Вимисел не ухилявся від свого шляху, наполегливо йшов у пітьму невидимою стежиною, але мій голос перелякав його, тож він побіг, спершу поволі, потім швидше — і це було так добре, так приємно відчувати вітер, що лоскотав мої очі, витискав із них сльози, які стікали по щоках і зникали в ночі за моєю спиною, вільні й одночасно щасливі сльози; Вимисел мчав галопом, галопом, галопом, через швидкість я прикрила повіки, ми летіли в пітьмі, і цей безпечний політ звався Вимислом.

А потім мене охопила втома. Втома від очікування на Тобі, втома від нескінченного гону, втома від Вимисла. Тим часом ґрунт став нерівним, згубним, бракувало ще ногу зламати — маю на увазі ногу Вимисла, адже мої ноги міцно тулилися до боків коня, я буквально приклеїлася до нього, притулилася до його шиї, охопила її руками, забувши про вуздечку, вудила, повід і решту упряжі, які я приготувала заздалегідь для безпечної їзди. Вимисел раптом зупинився. Ми вийшли на галявину. Сяяв місяць. Світло було майже денним, дерева обступили нас колом, мов стіни круглого храму. Я зійшла з коня, втомлена впала на опале листя — дуже сухе, бо дощу не було давно, — і я спала, поки Вимисел смикав траву; потім і він заснув поруч зі мною.

Ясна річ, наступного ранку, коли ми повернулися не­квапною ходою і без Тобі, навколо манежу блимали синіми вогниками поліцейські машини, усюди снували люди в чоботах, уже готові податися на пошуки мене — навіть похнюплений і розгублений конюх вирядився по-бойовому. Він помітив нас перший — око в нього вправне, мов у шуліки, — кинувся до нас, схопив Вимисла за повід, і ми повернулися на подвір’я: принцеса на хвацькому огирі, а поруч паж, і разом утрьох нам було добре, еге ж, та й картинка була прегарна.

Мама волала, тато ридав, тренер, як завжди, ярився. Запитання поліції вирішили залишити на наступний день, мене зачинили в кімнаті, а Вимисла в стайні — на щастя, разом із конюхом. Мені хотілося, щоб конюх прийшов до мене — та інші цього не зрозуміли. А наступного дня прийшла пані з поліції — білява жіночка в