Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

щільній уніформі з вогником на лацкані і кашкетом з таким самим вогником. Вона запитала, навіщо я вирушила на коні, хоча, за словами моїх батьків, ніколи раніше не їздила верхи. Зазвичай розпитують батьків, хоча в моєму випадку питати треба було радше у тренера або конюха — вони ж бо знали, як я любила Вимисла. Хай там як, але батьки зненацька зійшлися в усьому — в усьому, що стосувалося мене; певно, завдяки цьому вони помирились. Чи подумала я про дитя в маминому животику? Звісно ж, думала — я відповідала на запитання, як могла, переважно не даючи чітких відповідей, — звісно, дитині, яка мала невдовзі вийти із мами, було що мені повідати; можливо, дитя зверталося б до мене не словами і не сльозами (я згадала, як плакала, коли народилася), а веселим свистом, достоту майбутній уславлений вершник. Проте на ту мить дитя мовчало, не володіючи жодною з мов; із ним була хіба мамина мова — а мама крутилась і все торохтіла, а тато їй заперечував, достоту б мав перед собою відмінницю.

Добре пам’ятаю одне запитання, досить дивне (зважаючи на обставини) запитання милої пані з поліції, якій ми принесли каву — «чорну, будь ласка, я п’ю тільки чорну», сказала вона, і тієї миті слово «чорний» надало мені сил; вона сказала це впевнено, твердо, ніби хотіла пити із чашки ніч, а я, звичайно, згадувала про ніч, нашу з Вимислом ніч у темряві лісу. Отже, дещо дивне запитання, як на мене, другорядне, але, без сумніву, не зовсім безглузде:

— Невже, щоби вийти з дому, обов’язково тікати, як це роблять багато підлітків вашого віку, і чому верхи, не пішки?

— Бо пішки в лісі я вже гуляла... — цілком щиро відказала я.

Тієї миті ми з поліціянткою були тільки вдвох, її чорна кава остигала, батьків попросили побути в іншій кімнаті.

— ...але самій на коні, на Вимислі — це ж інша справа!

Я відчула, що пані з поліції мене зрозуміла, тож запитала, чому коня назвали Вимислом, кому спало на думку так назвати його.

— Не знаю, так його звали, вже коли він прибув до нас, — відповіла я. А втім, це прізвисько личило нашій сімейці, де повно бридких секретів — кінь на ім’я Вимисел.

Та ще я знала — і пані з поліції цього не сказала — що після пішої прогулянки до лісу згадка про ті миті сильніша, ніж прагнення обійняти рідних: танок сонячних променів серед листя раптом хмурніє — і від дивовижних диких позвуків не лишається геть нічого. Коли ти верхи, погляд сягає вище і глибше, загострюється слух — а ще вас двоє, ти не один. І спів птахів тоншає, шерех трави гучнішає, останні дикі яблучка блищать, мов у казці. Така тварина, як Вимисел, обертає ліс на свій внутрішній світ — і все у лісі миттю стає недосяжним (сказала б я, якби знала це слово).

— Його так назвали через любов, — зрештою додала я.

Пані з поліції не зрозуміла. Вона різко закрила свій записник і поклала допитові край саме на слові «любов».

Бульдозер і досі працює. Руйнівник тримає мене за руку, та я не рухаюся. Уже деякий час я не дихаю. Я в лісі, на коні, не хочу, щоб ліс і кінь залишали мене, я маю лишатися там якомога довше, поки не станеться те, що має: поки я не пригадаю смерть Вимисла.

Тато принижував мене, коли я повернулася, а в школі перед усіма голосом, який несподівано погучнішав, заявив, що я посеред ночі викрала з манежу найліпшого коня (виявляється, насправді то був його кінь), що ризикувала в лісі життям — і своїм, і життям Вимисла, не кажучи вже про життя собаки, який так і не повернувся. Усе це не мало значення. Значно страшнішим було моє відчуття провини, коли забрали Вимисла. Бо як підкреслив тато перед натовпом ошелешених школярів, він не терпітиме, щоби донька ховалася в лісі слідом за матір’ю, тому вирішив продати коня! Відтоді мама не їздила верхи. Я бачила, як одного дня тренер потай погладив її по животу — я запам’ятала його довгу м’язисту руку на округлому животі мами; зазвичай він так пестив вагітних лошиць, твердо, впевнено, з виглядом власника.

Вимисла прийшли покупати. Чоловічок був огрядний, мав твідовий кашкет і блискучі чоботи. Він сказав, що кінь добрий, трохи нервовий, але зразково вишколений. Авжеж, Вимисла всьому навчили, він усе знав — чоловічок був задоволений. Дивно, але мене це заспокоїло. Кінь, який знає усе, може іти. Я також знала усе — тому й осідлала його у ніч. Зрештою, манеж мали зносити, тож рано чи пізно ми мусили розлучитися з Вимислом. Чоловічок, здається, мав гроші, про ціну не сперечався й повідомив, що перебудував свої стайні. Оскільки він мешкав на іншому кінці містечка, то сказав також, що мала (себто я) могла б навідуватись до коня, коли захоче — хай тільки не забуває заходити до його особняку по склянку апельсинового соку.

А коли я навідалася до Вимисла, то дізналася, що напередодні він помер і його вже відвезли на шкуродерню. Товстун зі сльозами на очах особисто повів мене до стайні. То була простора добре освітлена будівля, відділена від стодоли високою загорожею, верхня частина якої складалася з горизонтальних смуг з червоного металу; явно дуже дорога загорожа, яку, певно, привезли готовою з Кінного салону у великій чорній вантажівці зі сріблястим ободком. Вимисла під вечір поставили до цієї бездоганної стайні, герметично зачинили двері — ми ніколи не зачиняємо двері до стайні, верхній засув звисає всю ніч — і товстун пішов до ліжка. А наступного дня Вимисла знайшли з ногою, що застрягла між двох металевих смуг — нога трималася на тонкому пасмі шкіри. Похиливши голову, він важко сапав, задихнувшись через надмірне напруження і значну масу свого тіла, що всю ніч залишалося з двома задертими догори ногами. Вимисла довелося добити. Коли прийшла я, на свіжому тиньку стін блищали плями крові, на мокрій траві лишалися сліди боротьби Вимисла — він прагнув вийти або померти, стрибнувши вгору.

— Добрий був кінь, принцесо, ти його чудово дресирувала... — засопівши, сказав товстун.

Мені ж кортіло крикнути:

— Не я його дресирувала, а тренер! Не я на ньому їздила, а моя мама!

Проте товстун мав рацію. За ту ніч у лісі зі мною на спині кінь навчився всього. А я тієї ночі навчилася любові. І мені вже не треба було ні йти до особняка пити апельсиновий сік, ні робити будь-що інше — уже ніколи.

Руйнівник зупинив машину. Навколо запанувала