Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

— Чому ви обоє в басейні? — спитав Антон, широко усміхаючись.

Гордій швидко виліз з басейну, спершись руками на край. Мені б так не вдалося, бо у мене не було такої сили в руках. Раптом Антон подав мені руку. Я міцно вчепилася за неї, і він допоміг мені вилізти з басейну. Хоч на вулиці тепло, моє мокре тіло почало тремтіти.

— Мило, — пробурмотів хлопець, розглядаючи мене. Його погляд зупинився на моїх кросівках. — Мені здається, що твій одяг не надто схожий на купальний. І чому на тобі кросівки?

— У мене було тренування, — пояснила я. — Стало дуже жарко і я вирішила трохи остудитися. Гордій допоміг мені.

Я швидко зняла свої мокрі кросівки та скривилася, коли перевернула їх. З них просто таки вилилася вода. Треба буде висушити взуття та одяг. Раптом хтось накинув на мої плечі рушник. Я здригнулася від несподіванки, а коли повернула голову, то помітила біля себе Гордія. Він уже встиг переодягнутися в сухі шорти. Хлопець байдуже підійшов до стільця на терасі та розслаблено сів на нього. Взагалі він поводився так, наче мене тут нема і між нами не було того особливого моменту в басейні. Добре, що хоч не забув про мене та рушник мені приніс.

— Чому ти не прийшов на стадіон? — спитав у Гордія Антон та сів на вільний стілець. — Я чекав на тебе дві години, а тоді вирішив приїхати сюди. Ти ще й на дзвінки не відповідав.

— Залишив телефон у своїй кімнаті, — відповів Гордій. — У мене сьогодні вихідний.

— Не зрозумів, — пробурмотів його друг. — У тебе нема вихідних. Особливо, коли на носі перший заїзд.

— Я вирішив взяти собі сьогодні вихідний. У чому проблема? — трохи роздратовано буркнув Гордій та глянув на мене.

Я трохи розгубилася, бо їхня розмова, мабуть, не для моїх вух. Треба кудись зникнути, хоча моя цікавість була як маленьке чортеня, що нашіптувало мені на вухо бажання залишатися та послухати їхню розмову.

— Піду переодягнуся, — тихо пробурмотіла я та попрямувала в будинок.

Все-таки вирішила обрати добру сторону. Їхня розмова мене точно не стосується, а переодягнутися в сухі речі не завадило б.

— Що з тобою відбувається? — почула я голос Антона. — Ти змінився останнім часом. Ходиш сам не свій. Це весілля так на тебе вплинуло?

— Ні, — просто відповів Гордій.

— Так, Діана погано вчинила з тобою, але тобі треба забути про це та відпустити її.

— До чого тут вона, Антоне? Я просто втомився і хочу трохи відпочити.

— А ще ти хочеш виграти в цьому чемпіонаті. Ти три роки мріяв про це, Гордію! Викинь нарешті те все лайно зі своєї голови й займися тим, що зараз для тебе найважливіше.

Я швидко попрямувала до себе в кімнату, бо з'явилося таке дивне відчуття, наче я слухаю те, що мені не варто чути. Я витерла своє тіло рушником та швидко переодягнулася в білий сарафан з принтом у дрібні фіолетові квіти. Моє волосся було повністю мокрим, тому я вирішила висушити його феном. Це зайняло трохи більше часу, аніж я думала. На годиннику була вже майже дванадцята година, а я ще не снідала. Швидко спустилася на перший поверх та почала готувати сніданок. Антон і Гордій досі сиділи на терасі та розмовляли про щось.

Я вирішила зробити собі чай та приготувати сендвіч з авокадо. В голові з'явився сигнал, щоб приготувати ще й для Гордія, але я вирішила, що це вже буде занадто. Ми ж тільки помирилися та і я не планую перетворюватися на домогосподарку.

— Чому ти ніколи не була на заїздах Гордія? — раптом за моєю спиною заговорив Антон.

Я здригнулася з переляку і різко подивилася на нього. Коли він встиг підійти? Я була так захоплена приготуванням, що навіть не помітила його. Хлопець сперся ліктями до стола, не відриваючи від мене свого погляду.

— Бо він не хоче, щоб я дивилася на його тренування, — відповіла я та знизала плечима.

— Це дивно, якщо врахувати, що вам треба частіше з'являтися разом на публіці.

— Можливо.

— Ти багато втрачаєш, — сказав Антон, усміхнувшись.

— Справді? — спитала я та зацікавлено подивилася на нього. — А що там відбувається? Ну, ви тільки ганяєте по дорозі, чи як?

— Взагалі-то я механік, — відповів хлопець. — Моє завдання перевіряти, щоб автомобіль був справним. Перегонами у нас займається Гордій. У мене з цим не дуже, якщо чесно. То що, прийдеш подивитися?

— Думаю, що Гордію це не сподобається.

— А я думаю, що навпаки. — Антон трохи ближче нахилився до мене через стіл.

— Не знаю. Мене це не дуже цікавить, — пробурмотіла я. — А де взагалі цей стадіон?

— О, то тобі таки цікаво.

На його обличчі з'явилася дивна посмішка, а я ж насупилася. Мабуть, він усе не так зрозумів з того моменту, коли побачив нас в басейні.

— Одразу за аеропортом є старий стадіон, — сказав Антон. — Там уже давно нічого не відбувається, але є траса, яка ідеально підходить для їзди. Там ніколи нема людей, тому все безпечно.

— Про що говорите? — раптом нізвідки з'явився Гордій.

Я одразу ж трохи відсторонилася від Антона, бо ми все-таки були надто близько одне до одного.

— Поліна тут хизувалася мені своєю модельною кар'єрою, — збрехав хлопець, усміхнувшись. — Ти вже зібрався?

— Так, можемо їхати, — буркнув Гордій.

— А ви куди? — поцікавилася я.

— Це не твоя справа, Полінко! — сказало те нещастя у вигляді мого чоловіка.

— Не твоя справа, — я покривилася йому та закотила очі.

Вони нарешті пішли геть, а я ж повернулася до приготування свого сніданку. День пролетів дуже швидко. Я вирішила присвятити його своїм соціальним мережам, але це зайняло дуже багато часу. Викласти допис, зняти історії та відео — це не так вже і просто. До вечора Гордій так і не повернувся, а я все ще сиділа на кухні з тарілкою, повною вечері. Мені не хотілося їсти наодинці. Я думала, що ми можемо зробити наші стосунки хоча б дружніми. Ясна річ, що з нас не вийде нормального подружжя, бо ми ж прикидаємося, але друзями цілком могли б стати.

Я втомилася чекати, тому залишила вечерю на столі, а сама піднялася до себе в кімнату. Переодягнувшись у піжаму, лягла у ліжко. Я заплющила очі та майже заснула, коли почула шум на першому поверсі. Мабуть, Гордій повернувся. Я чула його кроки, коли він підіймався сходами, а тоді відчинилися двері навпроти. Після цього я міцно заснула.

Коли сонячні промені вкотре світили мені в обличчя, я роздратовано скинула з себе ковдру та зірвалася на ноги. Як же мене дратує це світло! Таке враження, наче я ніколи не зможу нормально виспатися в цьому домі. Ця кімната ще й зі сонячної сторони. Коли я виглянула з вікна, то одразу ж помітила автомобіль Гордія, що виїжджав з гаража. Це була та крута тачка, на якій мені страшенно хотілося прокататися. Я замріяно подивилася на автомобіль багряного кольору, що виблискував на сонці. Коли він зник з поля мого зору, я побігла на вулицю, щоб швидко потренуватися. Мабуть, треба таки зробити Гордюші сюрприз та і мені справді було цікаво, як усе відбувається на тих перегонах.

Після тренування я прийняла душ та почала збиратися. На вулиці було надто жарко. Я вдягнула джинсові шорти, короткий чорний топ, а зверху накинула білу сорочку. Не хотілося мені згоріти на сонці та зіпсувати свій колір шкіри. Своє волосся я вклала легкими хвилями, а на голову надягнула чорну кепку. Взувши білі кросівки, я схопила свою сумочку та сонцезахисні окуляри. Я ввімкнула сигналізацію і зачинила усі двері в будинку. На мене вже чекало таксі біля воріт. Добре, що за фотосесії та рекламу мені непогано заплатили, тому гроші в мене зараз були.

Ми довго їхали в інший кінець міста, а я всю дорогу листувалася зі своєю сестрою. Аріна зараз активно готується до вступу на магістратуру, тому не дуже горіла бажанням говорити зі мною. Ми з нею максимально відрізнялися. Вона завжди була серйозною та обізнаною. Їй було цікаво взнавати щось нове, досліджувати, тому не дивно, що вона вирішила стати археологом. Сестра була більше схожа на батька, а я ж така легковажна, як матір.

— Приїхали! — відірвав мене від думок водій.

Я виглянула з вікна і побачила неподалік старий стадіон, але до нього ще треба було трохи йти пішки.

Коли вийшла з авто, то попрямувала дорогою вниз. У горлі з'явилося відчуття сухості й мені дуже сильно захотілося пити. Я побачила невеличке кафе та зайшла туди. Воно було таким маленьким, що тут могло вміститися мінімум людей. Я глянула на табличку з напоями та одразу ж пригледіла собі лимонад з полуницею і льодом. На вулиці було так жарко, що я навіть була не проти, щоб мене знову хтось облив холодною водою зі шланга. Я надпила лимонад через трубочку і мені одразу ж стало легше. Не дуже знала, куди треба йти, але впевнено прямувала у сторону стадіону. На одній стороні дороги був досить великий ряд з металевих гаражів для авто. Деякі з них були відчинені і я помітила всередині якісь спортивні автомобілі. Мабуть, тут не лише Гордій тренується.

Я побачила трасу навколо стадіону, якихось чоловіків та декілька спортивних автомобілів. Неподалік від неї був припаркований Камаро Гордія. Я одразу ж впізнала його та підійшла ближче. Трохи нахилилася і заглянула в салон. Він виявився ще кращим, аніж я собі уявляла: чорні шкіряні сидіння з червоною оббивкою та таких же відтінків панель керування, дверцята всередині були чорними з однією червоною смужкою. Усе мало вигляд найвищого класу "Люкс".

— Ти таки прийшла! — почула я голос Антона і випрямилася.

Він прямував до мене, витираючи руки об якусь ганчірку. Його біляве волосся було скуйовджене, а на обличчі красувалася широка усмішка. Він був без футболки, всього лише у світлих джинсах. Я дозволила собі декілька секунд порозглядати його тіло. На щастя, мої окуляри дали мені змогу зробити це непомітно. Я прочистила горло та потягнула лимонад через трубочку.

— Вирішила зробити сюрприз своєму чоловікові, — сказала я та усміхнулася. — Впевнена, що Гордюша вже встиг скучити за мною.

— Навіть не сумніваюся, — мовив Антон. — Ходімо! Проведу тебе.

Хлопець кивнув мені в сторону стадіону, а я ж пішла за ним. Він провів мене до вільних лавок, де зовсім не було людей. Я повільно опустила на першу лавку, оглядаючи стадіон. Віддалено було чутно голосні звуки мотора автомобіля.

— А де Гордій, до речі? — поцікавилася я та глянула на Антона, що стояв біля мене.

Сонячне світло чудово освітлювало його засмаглу шкіру. Він подивився на мене своїми яскравими зеленими очима та засунув руки в кишені джинсів.

— У нього якраз заїзд, — сказав хлопець і махнув рукою в кінець траси. — Він зараз десь там. Якщо йому, звісно, не захотілося з'їхати на ґрунтову дорогу та прокататися ще там.

— Зрозуміло. Ну що ж, почекаю його повернення.

— Не сумуй тут! — Антон підморгнув мені.

— А ти куди? — спитала я, коли він почав спускатися до дороги.

— У мене справи, Поліно! Я ж механік, — відповів він і попрямував до групки якихось чоловіків.

Лише тоді я помітила там спортивний автомобіль чорного кольору, що стояв з відкритим капотом. Антон підійшов до нього та зігнувся, оглядаючи. Мабуть, якийсь злам. Звуки двигуна ставали гучнішими. Дивне хвилювання з'явилося всередині, змішане з адреналіном. Напевно, їздити на великій швидкості — це дуже круто. Рев автомобіля відгукувався в кожній клітинці мого тіла. Я сиділа в передчутті його приїзду. Вдалині помітила спортивний автомобіль білого кольору з чорними смугами. Він нісся на такій швидкості, що я аж піднялася з лавки. Моє серце почало шалено битися, а всередині переповнювали відчуття. Хвилювання та адреналін з кожною секундою наростали. Автомобіль різко розвернувся та проїхав попри мене, здіймаючи вітер. Моє волосся розлетілося в різні сторони, а я усміхнулася та радісно сплеснула в долоні. Ніколи не думала, що на перегонах можливо отримати такі надзвичайні враження.
Здається, Гордій вирішив ще трохи покататися, бо він не зупинився, а автомобіль зник з мого поля зору. Я опустилася на лавку і налякано підскочила, коли важка рука лягла на моє плече.

— Вибач, не хотів налякати, — з усмішкою сказав дідусь Гордія.

Я полегшено видихнула та поклала руку на свої груди, що сильно здіймалися з переляку.

— Не очікувала вас тут побачити, — пробурмотіла я.

— Ти так сильно була захоплена автомобілем, що навіть не помітила, як я підійшов до тебе. Тобі справді подобається?

— Так! — вражено сказала я. — Це такі неймовірні відчуття, що я не можу передати словами.

— Відчуття справді надзвичайні, — сказав чоловік і посміхнувся. — Ти не хвилюєшся за нього?

— Тобто? — перепитала я, насупившись.

— Ох, скільки є випадків, коли хлопці розбивалися на таких перегонах. Один неправильний рух — і все!

— Я ніколи не думала про це.

— От і Гордій не думає. Сподівається на свою удачу. Цей спорт — це дуже сильний ризик, — сказав дідусь, а я напружилася.

Почувся гучний рев автомобіля, що наближався до нас. Я помітила, що авто знову пронеслося попри мене, а тоді зупинилося. З нього вийшов Гордій у своєму костюмі для перегонів. Він махнув рукою до Антона, а той одразу ж побіг в його сторону. Мабуть, щось сталося з автомобілем.

— Коли він сідає в автомобіль, — продовжив говорити дідусь, дивлячись на свого внука, — то не знає, чи буде цей заїзд останнім у його житті. Він вважає себе безсмертним, бо інакше я не можу пояснити те, чому він цим займається. Ідіот.

— Але ж Гордій вправний водій, — сказала я. — Він обережно водить і...

— Це той спорт, у якому нема значення, чи ти обережний. Тут велика конкуренція, Поліно. Голодне стадо чоловіків бореться за кубок чемпіона, ризикуючи своїм життям. Повне божевілля.

— Ви не підтримуєте його захоплення? — обережно спитала я.

— Хіба можливо підтримувати захоплення, через яке може померти людина, яку ти любиш? — Чоловік уважно подивився на мене. — Його батько розбився, коли Гордію було п'ятнадцять.

— Нічого собі, — тихо пробурмотіла я. — Він теж займався перегонами?

— Це було його хобі. Він займався бізнесом, а інколи брав участь у перегонах заради емоцій, адреналіну та відчуттів. Та помер він у звичайній аварії. Вправний водій та хороший перегонник, який просто не впорався з керуванням під час зливи. Яка іронія.

Я задумано подивилася на Гордія, що заглядав у відчинений капот свого автомобіля. Як він може займатися перегонами, якщо його батько помер через аварію? Я не могла ніяк цього зрозуміти. І вперше, здається, подивилася на це все не як на круте захоплення. Цей рев автомобіля, висока швидкість, небезпека — це не лише адреналін та емоції. Це дуже великий ризик.

— Не завжди все так чудово, як нам здається, — сказав Гордій старший. — Я намагався відмовити його від цих занять, але він був непохитним. Завжди казав, що не боїться смерті, бо йому нема для кого жити. Його батько прищепив йому любов до цих перегонів. Вони мали між собою багато таємниць, про які я не знав і не знаю досі. Мабуть, мій син хотів стати чемпіоном, а внук вирішив втілити його мрію в реальність. Мені залишилося лише змиритися з цим. Може, тобі вдасться змінити це?

— Мені? — тихо перепитала я.

— Він одружений з тобою, і я сподіваюся, що Гордій кохає тебе. Раніше, за його словами, йому не було заради кого жити, але тепер у нього є ти. Дай Боже, щоб ще з'явилися діти. Тоді, можливо, він цінуватиме своє життя більше за мрії свого батька та свої бажання.

Я видихнула і знову подивилася на Гордія. Схоже, він помітив мене, бо попрямував у мою сторону. Я не задумувалася про те, що він ризикує своїм життям кожного разу навіть на звичайних тренуваннях. Тепер мені точно буде складніше, бо я хоч і не хочу, але усе ж буду хвилюватися за нього. Гордій підійшов ближче до мене, усміхаючись. Він нахилився та поклав свої руки на лавку по обидва боки від мого тіла. Я трохи напружилася, спостерігаючи за ним.

— Привіт! — сказав він і швидко поцілував мене в щоку. Мабуть, прикидається перед дідусем. — Не сподівався тебе тут побачити сьогодні.

— Вирішила подивитися, як у тебе справи, — відповіла я і спробувала усміхнутися.

Він підняв свою руку та забрав окуляри з моїх очей. Я глянула на нього, а Гордій не відривав від мене свого погляду. Він був так близько, що наші губи могли б з легкістю зустрітися. Мені чомусь навіть захотілося цього. Я ж можу поцілувати його, правда? До того ж його дідусь сидить збоку і це виглядало б правильно, як для подружжя. Я трохи підсунулася ближче до нього. Лише козирок моєї кепки зупиняв мене, щоб поцілувати його.

— То що, прокатаємося? — спитав у мене Гордій, а я трохи розгублено подивилася на нього. — Не хвилюйся, я буду їхати повільніше, аніж зазвичай.

Я не встигла зреагувати, як він схопив мене за руку та потягнув на себе. Ледь не впала, але Гордій міцно тримав мою талію. Я дивилася на нього великими очима, поки він розглядав моє обличчя. Це було так дивно, а ще мене лякали ті відчуття, що з'явилися всередині. Гордій відпустив мене та міцно стиснув мою руку. Я б не змогла втекти, навіть якби хотіла. Він попрямував до свого спортивного автомобіля, тягнучи мене за собою. Я глянула в небо та глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Я ж не помру, правда? Навіть якщо так, то тоді наша історія з Гордієм буде з тих, де вони обоє померли в один день.  Я усміхнулася своїм думкам, але одразу ж почала сильніше хвилюватися, коли ми зупинилися біля автомобіля.