Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

Піднялася на гору дику, снігом укриту. Униз дивлюся і люди мені такими маленькими здаються, наче то не люди зовсім, а жучки кольорові засніжені. Хіба Наталку знайдеш серед них?.. Озираюся довкола. Дерева сплять — ковдрою зимовою срамоту свою забули прикрити. І хрести або й цілі надгробки камінні де-не-де визирають з-під землі, з-під снігу. Цвинтар — близько від мене. Людський. Справжній. Морозець шкіру мою — під шубою і светрами теплими — обпікає так, що боляче поворухнутися. Дивлюся на ті хрести і надгробки, про свої могилки камінні думаю — скільки їх вже багато у селі… І чомусь донизу мені зовсім спускатися не хочеться. Отак би й стояла на горі, за метушнею міською святковою спостерігаючи, за рухом жучків кольорових, серед яких десь — і Наталка моя солтанівська гуляє, хлопця за руку тримаючи — приворожувати такого, як цей, уже не треба, бо такі самі до дівчат приворожуються — без відьомської помочі, без цукерок шоколадних, зі склом потрощеним усередині…

До смерку недалеко залишилося, а я собі між могилами старими занедбаними блукаю, про життя і смерть тепер розмірковуючи. Діда рідного Гришка і Дєда Бєлого згадуючи. Завжди інакшим усе стає, коли хтось — байдуже: добрий або лихий — із життя твого навіки зникає…

І лише коли дрижаки — своїми лаписьками хижими — мене хапати починають, що спасіння від них нема ніякого, я східцями залізними назад іду — обережно, аби ненароком не послизнутися і не полетіти з тієї гори цвинтарної.

Смертей завжди вистачає, — висновок такий дорогою роблю…

На узвозі людей — чим ближче до смерку — меншає. Вже і торговці красою рукотворною прилавки свої примерзлі згортають, про теплі оселі мріючи. І місто вогні електричні — перші вечірні — запалює. А мені лячно знову стає. Бо ж Наталки так і не знайшла іще. А додому вертатися — не знаю, як. І запитати у когось — не наважуюся, бо соромно мені казати комусь незнайомому, що загубилася, що дороги додому знайти не годна…

Униз іду Андріївським узвозом і самій не віриться, що я — у Києві нині. У самій столиці. У серці столичному. Це ж мені щастя випало, — саму себе подумки втішаю, — не кожному таке за життя випадає!..

А щоки від морозу так оніміли, що обличчя власного не відчуваю. Наче маску хто одягнув на мене. Гіпсову.

Їсти мені хочеться. Тепла хочеться…

У якусь підворітню заходжу і на лавку холодну вмощуюся, долонями, що у рукавичках вовняних, обличчя гіпсове затуляю і, — не соромлячись собак тутешніх, бо людей нема — реву голосно, наче рідний хтось — знову — помер…

Чую раптом: рука чиясь мене за спину торкає гаряче і голос незнайомий

«Хто ти?» — тихенько запитує.

Плакати перестаю, але долонь своїх від обличчя відірвати не наважуюся.

«Скажи мені, хто ти, дівчинко?» — той самий голос до мене звертається. Лагідний голос. Чоловічий.

І тоді розумію, що замерзлим щокам моїм боляче буде поворушитися, аби — «Відьма солтанівська» — вимовити. Аби відповісти незнайомцю.

Тоді руки мої — він сам — руками своїми — опускає.

Зазирає в мої очі заплакані.

Чоловік зимовий.

Невисокий і нестарий іще — бо з очима молодими, живими. У пальті довгому кольору болотяного, у капелюсі широкополому, під яким пасма волосся нестриженого із вітром танцюють.

«Загубилася?», — в очах моїх щось вичитує.

Ствердний знак головою — у відповідь йому — мовляв, так, загубилася.

«Змерзла?..»

А хіба не видно по щоках моїх червоних?..

«Бачу, що змерзла. Ходімо зі мною. А потім розкажеш, хто ти…»

І за руку мене веде до будинку найближчого, зі східцями — нагору. Тими східцями йдемо, кожен про своє міркуючи.

Чоловік зимовий двері ключем відчиняє і мене до господи своєї дивної запрошує. У кімнаті широкій полотна недописані розставлені, на стінах порозвішувані картини вже готові. Фарбою малярською таємниче мені пахне, аж у голові паморочиться — наче від смоли асфальтової…

У глибині кімнати — ліжко, застелене охайно, столик невеличкий із вазами красивими, але — порожніми, без квітів.

Чоловік зимовий руки мені від рукавичок звільняє і хукає у долоні дитячі. А тоді й шубку маленьку стягує з тіла задубілого.

«Сідай, — каже. — Зараз чаю тобі зроблю, зігрію тебе».

За дверима потаємними, що ліворуч у кімнаті, зникає.

Сиджу на ліжку, у ковдру вовняну закутана, навсібіч роззираючись. Усе, що на картинах — фрукти, квіти, людей, звірів і візерунки фантастичні, незбагненні для серця мого, — очима розгубленими всотую.

Полиця з книжками стоїть у кімнаті, на полиці — фігурки усякі керамічні, ляльки і флакони, запилюжені часом. Глечики з пензлями присохлими, магнітофон маленький і касет багато усяких — з обкладинками яскравими і без обкладинок зовсім. Кожна річ тут, здається, дихає, життям своїм окремішнім живучи.

Повертається чоловік зимовий — без капелюха і пальта, у светрі сірому плетеному, із довгим шаликом червоним, довкола шиї кілька разів обкрученим. У руках горнятко тримає розмальоване. Парує звідти.

«Ось твій чай. Трав’яний», — каже.

Переді мною — на столику маленькому — ставить горня гаряче, а тоді полумисок із печивом та цукерками виносить, а інший полумисок — із яблуками жовтими.

«Пригощайся, зігрітися мусиш добре і сил набратися».

Обережно горня до рук своїх беру і до вуст підношу, дмухаючи у нього.

«Може, меду принести?», — зимовий чоловік запитує.

Мовчу. І він знову за дверима потаємними зникає — тепер вже по мед для мене іде.

«А може, музику увімкнути?.. Яку тобі?..» «Місячну сонату Бетховена», — подумки його прошу.

Але він — уже — думок моїх не слухає. Ніби квапиться кудись. Колядки різдвяні ставить. І каже мені, аби відпочила добре, аби виспалася і зігрілася сном своїм дитячим…

А коли день новий настане, тоді вже розповім про себе: хто така і як тут опинилася.

Бо тепер йому, чоловіку зимовому, — додому їхати