Читати книгу - "Дивна така любов, Ганна Багряна"

І сон мені такий сниться: ніби я в лісі — з соснами високими розмовляю. А ті сосни оживають раптом, на людей перетворюючись. І танцювати — під музику веселу різдвяну — мене кличуть. І танцюю я з людьми, що соснами високими досі були. Серед них — рідні мої, і сусіди, і односельчани із вулиць інших. Сніг на нас падає блискітками мережаними… А потім музика замовкає. І зникає усе. І тільки я сама залишаюся — посеред простору невідомого. Переді мною — гладь водна нескінченна, берега іншого не видно. І птахи сонячні вгорі літають, між собою перемовлячись мовою мені незнайомою. А під ногами — пісок золотий. А на піску — палиця чарівна — із минулого сну мого. Підіймаю я палицю оту і помахами легкими візерунки дивні — довкруж себе — творити продовжую. Тільки тепер — реальнішими дива мої стають, бо силу вже більшу у собі відчуваю… І знову — сосни мої високі до мене говорять, тільки не засніжені вони вже, бо — літо надворі… Поміж сосен тих іду, музику чарівну шукаючи… Коридором довгим лісовим іду… Наді мною — грона виноградні достиглі звисають, спокусливі… У залі світлій та просторій опиняюся — із високою стелею, що колонами мармуровими підперта. Із меблями вишуканими старовинними та завісами парчевими. І все голосніше і голосніше мелодія знайома лунає. І помічаю раптом — у кутку зали фортепіано білосніжне стоїть. І музикант виноградний спиною до мене сидить — із клавішами фортепіанними змагаючись, музику небесну на очах моїх народжує…

Прокидаюся від музики тієї. І музика мені грати не перестає.

Світло у помешканні чоловіка зимового вмикаю. До мольберта — із полотном чистим — неквапом іду, заворожена дивом сновидіння теперішнього. Пензля із глечика виймаю — найтоншого. Фарби всі перебираю, кольорів знайомих шукаючи… Заплющую очі і уявити музиканта свого намагаюся. Грає мені музика жива — зі сну — все голосніше і голосніше…

І тоді — усе — що бачу — в уяві — своїй — сонній — що — бачила — кілька митей тому — у сні казковому — очі розплющивши — гіпнотично — несвідомо — стихійно так — на полотно переношу… І квіти химерні яскраві, і сосни, і сніг, і коридор зелений, і залу з колонами мармуровими, і фортепіано біле, і грона виноградні, соком солодким налиті… Усе це в образ один зливається, настроєм одним, музикою однією, гармонією світу і душі людської стаючи…

І тоді — на акорді піднесеному — раптом — усе тіло моє — тремтінням — досі незнаним — ніби струмом потужним — пронизується! — отак — через мозок — до грудей — у серце — глибоко! — у живіт — глибоко! — аж — напружуюся — уся і — до клітиночки — кожної — тіла — свого…

І тоді — точки — найвищої — сягнувши — нарешті!!! — щось нове! — щось дивне! — як любов моя дивна… — у мені — всередині — вогнем — спалахує!!! — назовні виходячи…

Незбагненні чудеса твої, Господи!!!..

Скрикую в екстазі — у божевіллі солодкому — аж луна мені назустріч летить!

Слізьми — гарячими і чистими — оселю чужу заливаю…

Сьогодні — день мого народження — ніч — народження — мого — життя нового — початок…

«Христос ся рождає!» — чоловік зимовий уранці каже.

Свіжість ранкову морозяну знадвору до помешкання приносить. І гостинці для мене — ковбаси усякі, шинки, вареники зі шкварками — скоромне усе, що із тіла мертвого тваринного зготоване… Дивуюся йому. Бо радість його — дивна. Краще б яблук мені приніс або горіхів. Або — кольорів нових, яскравих…

І тоді, — коли я від добра отого різдвяного поглядом упевненим відмовляюся, — чоловік зимовий до мольберта підходить. Полотно, розмальоване мною, — нарешті помічає. І — захвату свого — безмежного, несподіваного, великого — стримати не може. На місці одному закляк, стоїть і дивиться — на сон мій, на уяву мою, на музику мою нічну намальовану…

«О Господи! — вигукує. — Хто це?!»

«Відьма солтанівська», — шепочу зовсім тихо — так, аби не почув.

«Господи! Що це таке?!!..» — дивується.

І тоді, — силу нову у собі відчувши, — усміхнена, просвітлена — відповідаю йому — вже голосніше:

«Дурнички усякі».

II. Усе, що інакшим бути не може

Кольоровий такий… Очима великими дивиться. Ніби поглинути годен Всесвіт увесь — із людьми заклопотаними, із автомобілями-кав’ярнями-магазинами… Ніби жаху, а не сміху, виглядом своїм дивним на інших нагнати хоче. Петля на петлі — нитки різнобарвні — одіж на ньому. Подоба його: голова — геть безволоса, очі — сині, аж волошкові. Борода — густа й темна з просивінню легенькою, у косу довгу заплетена — по землі волочиться. На зріст — невисокий він. Кульгає, йдучи, і черевце округле гордовито поперед себе виставляє…

«Безмежжябезмежжябезмежжя…»

Люстра на високій стелі гойдається розгублено — аби ж не впала.

У люстро величезне на стіні зазираю. І — себе не бачу. Тільки — його…

«... безмежжябезмежжябезмежжя…»

Залою порожньою — туди-сюди — походжає. Руки за спиною склавши. Кроки — луною — об стіни розбиваються. Об вікна. Об усе, що — за вікнами. Кольоровий такий… Дивний.

У душу — йому — зазирнути хочу. Щось важливе — там — прочитати. Істину якусь. Про життя людське. Про своє життя. Про…

«безмежжябезмежжябезмежжя…»

Люстра не падає. Не розбивається. Я вже так близько — біля голосу його. Стою.

«Красива яка! Намалюю тебе… можна?..» — кольоровий запитує, захвату свого, ніби зумисне, не ховаючи.

Я в шубці білій короткій, у картузі чорнім, майже на носа натянутім, у блакитних джинсах і чоботах без підборів. Дивлюся в люстро — і тепер вже — бачу себе.

«Колись — намалюєте», — кажу. Наче — не до нього, а до себе самої, до відображення власного.

І він —

«Хто ТИ?» —

мене запитує.

І я — уперше — не знаю —

хто — я —

насправді. Але —

«Художниця одна»