Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Нофрет, ти задоволена тим, що лишаєшся тут? Може, тобі краще вирушити зі мною?
Та похитала головою і посміхнулася.
– Ти ж незабаром повернешся, – сказала вона.
– Місяці за три. Чи за чотири. Хто знає.
– От побачиш – час швидко мине. Мені тут буде добре.
Імхотеп метушливо додав:
– Я постановив Яхмосові – а той пильнуватиме за іншими синами – щоб до тебе ставилися з належною повагою. Якщо ти матимеш скарги, вони дорого заплатять за це!
– Я впевнена, Імхотепе, вони зроблять усе, як ти сказав. – Нофрет замовкла. Потім додала: – Кому я тут можу цілком довіряти? Хто дійсно дбає про твої інтереси? Я не маю на увазі членів родини.
– Горі, мій любий Горі. Він в усіх розуміннях моя правиця – людина зі здоровим ґлуздом і глибоким розумінням речей.
Наложниця повільно відказала:
– Вони з Яхмосом як брати. Можливо…
– Ще є Камені. Він теж писар. Я накажу йому тобі служити. Якщо матимеш скарги, він усе запише й надішле повідомлення мені.
Нофрет схвально закивала.
– І Генет, – вигукнув Імхотеп. – Ще ж є Генет.
– Так, – видобула Нофрет задумливо. – Що як ти поговориш із нею зараз, при мені?
– Чудова думка.
Послали по Генет, і вона прийшла з підлесливою жагою прислужити. Служниця почала була лементувати щодо від’їзду Імхотепа, але той різко її перервав.
– Так, моя люба Генет, але так мусить бути. Я – чоловік, який рідко коли може сподіватися бодай на краплю відпочинку. Я мушу невпинно працювати заради добробуту родини, хай як мало це цінують. А тепер я хочу дуже серйозно поговорити з тобою. Ти любиш мене щиро та віддано, я знаю, і хочу довірити тобі дещо. Подбай про Нофрет – вона мій скарб.
– Хто любий тобі, господарю, любий і мені, – із запалом мовила Генет.
– От і добре. Тоді ти обіцяєш діяти в інтересах Нофрет?
Генет повернулася до наложниці, яка дивилася на неї з-під напівопущених повік.
– Ти надто вродлива, Нофрет, – сказала вона. – А це клопіт. Саме тому решта й заздрить – але я подбаю про тебе, я переказуватиму тобі все, що вони кажуть. Ти можеш на мене розраховувати!
Коли їхні очі зустрілися, запала тиша.
– Ти можеш на мене розраховувати, – повторила Генет. Губи Нофрет повільно розпливлися в посмішці – дуже загадковій посмішці.
– Так, – сказала наложниця. – Я зрозуміла тебе, Генет, гадаю, я можу покластися на тебе.
Імхотеп гучно прокашлявся.
– Тоді, гадаю, ми все владнали, – так, усе гаразд. Мені завжди вдавалося організовувати людей.
Почувся сухий скрипучий сміх, Імхотеп різко озирнувся й побачив свою матір на порозі покою.
Іса спиралася на костур і здавалася ще більш недоброзичливою та сухою.
– Який же чудовий у мене син! – відзначила вона.
– Я мушу поквапитися – треба ще лишити вказівки для Горі.
Щось поважно бурмочучи, Імхотеп поспішив геть із покою. Йому вдалося не зустрітися очима з матір’ю.
Іса владно кивнула Генет, і та повільно випливла з покою.
Нофрет підвелася. Вони з Ісою дивилися одна на одну. Імхотепова мати промовила:
– То мій син лишає тебе тут? Краще б йому забрати тебе з собою.
– Він хоче, щоб я лишилася тут.
Голос Нофрет звучав м’яко й покірно. Стара пронизливо розсміялася:
– Було б легше, якби тобі хотілося поїхати. А чому, до речі, тобі не хочеться? Я тебе не розумію. Що тебе тут тримає? Ти жила в містах, можливо, навіть подорожувала. Чому ти обираєш монотонне життя серед людей, яким ти – буду відверта – не подобаєшся?
– То я вам не подобаюся?
Іса похитала головою.
– Ні, я б так не сказала. Я стара, та хоч зір мене й підводить, я досі бачу красу й насолоджуюся нею. Ти вродлива, Нофрет, і моїм старим очам приємно дивитися на тебе. Через твою вроду я бажаю тобі добра. Але я раджу тобі поїхати на Північ із моїм сином.
Нофрет повторила:
– Він хоче, щоб я лишилася.
В покірному тоні тепер безпомилково звучала глузливість. Іса різко відказала:
– Ти лишаєшся з якоїсь причини. Цікаво, з якої ж? Добре, але ти сама відповідатимеш за своє рішення. Та будь обережна. Думай, що робиш, і нікому не довіряй.
Вона різко розвернулася й вийшла. Нофрет спокійно стояла. Дуже повільно губи її розпливлися в широкій котячій посмішці.
Частина друга. Зима
Розділ шостий. Зима: місяць перший, день четвертий
У Ренісенб увійшло в звичку ходити у гробницю чи не щодня. Інколи там були Яхмос та Горі, часом – лише Горі, часом – нікого, але дівчина щоразу помічала, що там до неї приходили полегшення та спокій, майже такі, як бувають, коли втік від життя. Їй більше подобалося, коли там був лише Горі. Щось було в його серйозності, його беземоційному сприйнятті її візитів, що давало їй дивне відчуття задоволення. Вона сиділа в тіні біля входу в грот, зігнувши ногу в коліні і обхопивши її руками, і милувалася зеленою смугою полів, що простяглися аж до мерехтливого Нілу вдалині й ген за нього, туди, де бежева, кремова і рожева барви небокраю плавко перетікали одна в одну.
Вперше вона прийшла сюди кілька місяців тому, раптом відчувши бажання втекти з царства жінок. Їй хотілося сталості та єдності – і вона знайшла їх тут. Бажання втекти не полишало її, але тепер це був не просто збурений надмірними хвилюванням і домашньою метушнею порив. В цьому відчувалося дещо більш визначене, якась тривога.
Одного дня вона звірилася Горі.
– Мені страшно…
– Чого ти боїшся, Ренісенб? – Він уважно роздивлявся її. Дівчина на хвилину замислилася. Потім повільно додала:
– Пам’ятаєш, ти сказав мені, що є два різновиди зла – те, що приходить ззовні, і те, що береться зсередини?
– Так, пам’ятаю.
– Потім ти сказав, що мав на увазі хвороби, які вражають пшеницю та фрукти, але мені здається, те саме можна сказати і про людей.
Він повільно кивнув.
– То ти це зрозуміла… Ти маєш рацію, Ренісенб.
Дівчина швидко заговорила:
– Саме це й відбувається зараз там, у будинку. Зло прийшло ззовні. І я знаю, хто приніс його. Це – Нофрет.
Горі повільно промовив:
– Гадаєш?
Ренісенб жваво закивала.
– Так, так, я знаю, про що говорю. Послухай, Горі, коли я прийшла сюди вперше і сказала, що все лишилося таким самим – навіть сварки Сатіпі та Кайт
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наприкінці приходить смерть», після закриття браузера.