Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

самі про те не здогадуючись, першими подбали про те, щоби підтримати життєві сили безумного героя. Повії, підвищені до рангу панянок, побачивши такого дивного кабальєро, мабуть, відчули себе зворушеними до самого дна своїх ушкоджених нутрощів, до нутрощів материнства, й, відчувши себе матерями, побачили в Дон Кіхоті дитину і, як матері, що опікуються своїми дітьми, з материнською ніжністю запитали в нього, чи не хоче він чогось попоїсти. Кожна турбота, яку виявляє жінка, кожне благодіяння, кожна милостиня, яку вона дає, усе це вона робить для того, щоб відчути себе матір’ю. У гулящих дівок прокинулася материнська душа, коли вони запитали в Дон Кіхота, чи не хоче він чогось попоїсти. І якщо своїм божевіллям він зумів підвищити їх до рангу панянок, то й кожна дівчина, відчувши себе матір’ю, перетворюється на шляхетну панну.

Чи не хотів би він чогось попоїсти…

«А зажив би дечого, — сказав Дон Кіхот, — гадаю, що се було б і геть-то до речі… Тільки мерщій несіть, бо як живота не вгонобиш, то ані труду ніякого, ані зброї не підіймеш».

І він попоїв, а почувши, коли їв, як кілька разів задуднів у свою дудочку, увійшовши до корчми, холощій кабанців, «остаточно впевнився, що прибув до пишного замку, де його зустрічають із музикою, і що тріска — то форель, черствий хліб — пшенична булка, а ті дві блудяжки — двірські дами, а корчмар — кастелян, отже, недарма повзяв він намір у світ рушити, недарма виїхав зі своїх володінь». І він мав цілковиту слушність сказати собі, що немає нічого неможливого для того, хто має віру, і ніщо так, як віра, не підсолоджує й не пом’якшує найгіркіший і найчерствіший хліб.

«Одне тільки його муляло, що він не дістав досі висвяти на рицаря, то й не має ще повного права шукати якоїсь пригоди, поки його не приймуть до рицарського стану». І він вирішив здобути цю посвяту.

Розділ III

Де оповідається, яким потішним способом висвятився Дон Кіхот на рицаря

Отже, Алонсо Кіхано хоче одержати своє рицарське хрещення як Дон Кіхот. І тому падає навколішки перед корчмарем і просить, аби той висвятив його в рицарі, пообіцявши вартувати всю ту ніч при зброї в каплиці замку. І корчмар, «хотівши добре побавитись тієї ночі, надумав потурати всім його примхам», з чого можна зробити висновок, що він належав до тих людей, котрі дивляться на світ як на театральну виставу, що й не дивно, адже все його життя минало посеред тих, котрі приходили та відходили. Як може не здаватися виставою світ тому, хто живе в оселі, в якій ніхто надовго не оселяється? Потреба відсторонитися від людини, яку ми майже не знаємо і з якою майже не спілкуємося, спонукає нас шукати приводу посміятися з неї.

Корчмар був чоловіком, який чимало мандрував світом, утинаючи різні витівки та навчаючись розуму. І такий він був битий жак, що коли Дон Кіхот сказав, що не має ні шеляга, бо ніде в романах не читав, аби мандровані рицарі мали при собі дзвінку монету, відповів, що той помиляється: «Хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в рицарів їх не було; навпаки, йому достеменно відомо, що всі мандровані рицарі, про яких понаписувано цілі стоси книг, мали про всяк случáй добре натоптані гаманці; брали вони з собою і сорочки білі, і слоїки з мастю — рани гоїти». Вислухавши таку мову, «Дон Кіхот пообіцяв так усе достоту вчинити, як радив йому кастелян», бо його божевілля було вельми раціональне, а немає такого божевілля, яке не відступало б на згадку про гроші.

Але хіба священик не живе з церковних прибутків? — можете ви запитати. То чом би й героєві не жити зі своїх героїчних подвигів? Гроші й чисті сорочки! Нечистоти реальності! Атож, це нечистоти реальності, але такі нечистоти, до яких герої мусять прилаштовуватися. Іньїґо де Лойола також намагався жити як справжній кабальєро, що прагне до божественного, і щоразу, коли одужував від якоїсь хвороби, повертався до своїх суворих звичок і невибагливого життя, «але зрештою тривалий досвід і гострий біль у шлунку, який часто йому допікав, — розповідає нам його історик у книзі І, розділі IX, — а також суворі погодні умови, бо це було в середині зими, дещо пом’якшили його нескорену й невблаганну вдачу, і він піддався на вмовляння своїх шанувальників і друзів, які порадили йому вдягати коротку куртку з грубого необробленого сукна, щоби захистити своє тіло від холоду, а голову накривати шапчиною з того самого сукна».

Відразу по тому Дон Кіхот стає на цілонічну варту в подвір’ї корчми, у світлі місяця та під поглядами цікавих. А тим часом одному погоничеві заманулося напоїти своїх мулів, і він скинув із жолоба бойове спорядження Дон Кіхота, адже коли ми напуваємо свою худобу, то завжди прибираємо все те, що може перешкодити їй дотягтися до води. Але у відповідь на свої зухвалі дії дістав могутній удар списом, який вибив із нього дух. Те саме сталося і з другим погоничем, який повторив спробу першого. Тоді інші погоничі стали жбурляти в кабальєро камінням, а той кричав на них, обзиваючи їх «голодранцями» та «підлими гультіпаками», і виголошував свої прокльони «з таким палом і завзяттям», що, зрештою, нажахав їх усіх. Отже, вкладайте всю душу у свої крики, обзивайте з усім палом і завзяттям голодранцями та підлими гультіпаками погоничів, які відкидатимуть геть спорядження вашого ідеалу, щоби напоїти своїх мулів, і вам пощастить нажахати їх.

Тож корчмар, боячись за своїх інших постояльців, скоротив церемонію нічного вартування, приніс книгу, в яку «записував сіно та ячмінь, що погоничам на мулів видавав, і знов вернув до Дон Кіхота в супроводі тих двох молодиць та хлопчика, який тримав недогарок свічки». Він поставив Дон Кіхота навколішки, промугикав щось подібне до молитви, яку нібито вичитав зі своєї видаткової книги, а потім дав йому доброго потилишника і ляснув його по спині плазом меча. Книга, в яку він записував видатки на сіно та ячмінь, послужила йому за ритуальну Євангелію, а коли Євангелія перетворюється на чистий ритуал, то будь-яку книгу можна назвати нею. Одна з молодиць, Похожала, уродженка Толедо, приперезала йому меча, побажавши успіху в битвах, і він попросив, аби віднині вона називала себе донья Похожальська, а друга