Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли закінчився пов’язаний зі вступними екзаменами целібат, ми вернулися в отчий край: Андрій у райцентр, я у своє місто. Та вдома я всидів недовго і зовсім не тому, що мені набридла ріднизна. Я розумів, що небавом доведеться покинути рідні вулиці, і спізнавав щось на зразок неясного, ні на що не подібного щему. Вже по кількох днях я вирушив до Андрія, скориставшись його запрошенням, щоб розвіяти те химерне відчуття, яке було мені зовсім не до вподоби. Водночас у мені прокинулася цікавість — до нового приятеля, до довкілля, в якому він формувався, до райцентру. І я не розчарувався. Обласний і районний центри — дві планети, такі схожі і водночас неймовірно, що й годі уявити собі, розбіжні. В райцентрі все інакше — відрізняється сам алгоритм, інакша його істота.
Місто, де народився і виріс Андрій, лежало, як і моє, на річці. Це не дивно: в краю, звідки я, всі міста (великі й малі) розташовані на річках і більшість сіл туляться біля потічка, мов химерні істоти, що ніяк не можуть напитися. Річ у тім, що Андрієве місто лежало на тій самій річці, що й моє, ген далі вділ течією. Якби ним курсували кораблі, я міг би до нього заплисти, зійти трапом на пристань, де він зустрічав би мене. А так я пускав на ній хлопчаком кораблики, і хтозна, може, котрийсь доплив до Андрія і він, такий самий малюк-короткоштанько, перехопив його: як давно те діялося! Більшість корабликів несли послання, переважно любовні. Цю таємницю я тримав при собі, якось не випадало розводитися про цнотливі платонічні папірчики перед плейбоєм, знавцем дівчат, великим серцеїдом. Сьогодні я не бажав би, аби хто-небудь прочитав ті зізнання. Вони адресувалися дівчатам, з іменами і безіменним, усім дівчатам світу — далекій, загадковій, спокусливій, чарівній незнайомці, про яку я не мав жоднісінького уявлення понад те, що кохаю її. Якби не математика, не знаю, хто порятував би мене від того романтичного блуду.
Райцентр мав ту перевагу, що поєднував ознаки села й атрибути міста — речі, які деінде вступили б у непримиренний конфлікт, тут мирно співіснували, взаємно доповнюючись і наснажуючись, розширюючи невеличкий простір й одночасно роблячи його затишним, хай у чомусь кумедним і недолугим. Це одне з тих численних міст, де ніколи, навіть через сто років, не буде більше пʼятдесяти тисяч мешканців. Замість кораблів річкою рухалися флотилії свійської птиці; купалися всі — люди, гуси, качки, собаки, сюди приводили напувати худобу, мили і чистили корів, вище за течією прали білизну, а в лозняках чаїлися рибалки з саморобними вудками. Проте частіше, ніж риба, ловився мотлох, якого досхочу прибивалося також до берега, де він бгався докупи, наче хтось лаштувався звʼязати пліт, але так і облишив. Якби комусь спало на думку закинути справжній спінінґ, гачок приземлився б на іншому березі — там, де на луках паслися коні.
Андрієве місто мало потребу мислити себе більшим, ніж було. Колись воно належало до трьох головних населених пунктів краю й налічувало сорок девʼять тисяч сімсот пʼятдесят шість мешканців із перспективою швидкого стабільного зростання, однак історія успіху раптово обірвалася, наче зарізко смикнута волосінь, і місто стало звичайним райцентром. Згодом заклали розгонисту набережну — з протесту проти скрухи чи, як висловився один мандрівник, якого привела та цікавість, якій катма раціонального пояснення, «зачухраності». Тут панувала якась незбагненна ідилія, нагадуючи біблійний рай, в який ще не внадилася, мов оса на грушки, спокуса. Плодами пахло звідусіль — на кожній вулиці, з кожного подвірʼя, ранні сорти вже достигли, пізні блаженно наливалися соками.
Мені ж Андрієве місто сподобалося. Моя туга плавно наклалася на провінційну скруху, знайшовши для себе придатний ґрунт. Воно жило, як одна велика родина, де кожний знав кожного, але ніхто нікому не заважав. А було ж інакше: колись із теперішнього обласного центру, якому підпорядковувався район, приїздили ярмаркувати. Однією з перших Андрієвих монографій вийде історія рідного райцентру, за яку його носитимуть на руках. У свої тридцять чотири він стане почесним громадянином свого рідного міста і наймолодшим.
Набережна перебувала в разючому контрасті зі скромними двоповерхівками і крихітними сквериками, що домінували навколо. Стужені за величчю, яка стосувалася менше колишнього часу і була більше тугою за великим містом, що живе глибоко в серці мешканців невеличких міст і зовсім маленьких містечок, містяни, тільки-но весняне сонце прогрівало бетонні плити і річкову рінь, висипали на набережну. І так ціле літечко, проте ще й у жовтні і навіть у листопаді поодинокі сміливці влаштовували змагання і купелі.
Решту літа ми провели на тій набережній — то були наші найсолодші тижні. Тодішнє щастя більше ніколи не повториться: ми поквиталися зі школою й учителями, вступні іспити теж залишилися позаду, а інститутські будні з колгоспами, парами, заліками, відробками були, здавалося, далеко попереду.
Я мав молодшу сестричку, яку батьки, що працювали на фабриці, залишали на мене. Мала причепа не відступала ні на крок. «Це твоя наречена?» — глузували з мене, і через це дурисвітство дівчата мого віку відверталися геть. Либонь, з цієї причини я довго не мав подруги і в кіно та на морозиво ходив сам або з малолітньою дзямою.
«Мамо, я хочу відпочити», — стогнав я, хоча зазвичай батькам не перечив. Деколи вони розуміли мене і віддавали сестричку на село до бабці. Я був достатньо дорослий, тож, крім усього, мав право на власне життя. Проте гостюючи в Андрія, я раптом з тугою згадав ті часи, ще такі свіжі, а здавалося, вони вже далеко в минулому, і мені раптом забракло її присутності, її довірливого голосу і щось зашкребло всередині, як шкребеться у замкнені двері кіт.
Андрій був одинак, мав дівчину, з якою планував побратися, щойно закінчать десятирічку. «Красуня», — прицмокував Андрій. Однокласники упадали за нею, та дівчина не бачила світу, крім Андрія.
Після школи Андрієві було не до одруження. Поклали стати на рушничок, коли завершиться вступна кампанія й Андрій повернеться студентом. Небавом йому перехотілося так швидко зв’язувати життя — в ньому раптом прокинувся дух парубоцької вольності, якою жадав досхочу навтішатися.
Це Андрій підбив мене ходити на річку. Справді, чому б не викупатися? Проте більше, ніж купалися, ми лежали на березі і споглядали дівчат, заради чого, врешті, й байдикували цілими днями на набережній.
— Нащо тобі, — дивувався я, — якщо ти вже маєш дівчину, ще й красуню?
— Ти цього не розумієш. Пощо квапитися? Усе попереду, шлюб нікуди не втече.
Дівчат багато й усі вони різні, кожна має
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.