Читати книгу - "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса"

— А чому полковник забороняє бачитися з його донькою, га? — спокійно цікавився лейтенант Сільва, наче про погоду. — Що ти їй зробив? Зіпсував її?

— Тс-с, цить! — знову схлипнув льотчик. — Хай йому біс, не згадуй його! Хочеш звести мене зі світу?

— Та що ти, братику, — заперечив лейтенант. — Я тільки хочу допомогти. Жаль дивитись, як ти страждаєш, упиваєшся, бешкетуєш. Ти ж занапащаєш свою кар'єру, невже не розумієш? Але більше я не згадуватиму про нього, слово честі.

— Ми мали наступного року побратися, щойно я одержу підвищення, — простогнав льотчик, тулячись до плеча лейтенанта. — Цей сучий син запевняв, ніби згоден, щоб на День незалежності ми обмінялися обручками. А показав мені дулю, розумієш? Як можна бути таким нечесним, таким підступним, таким підлим, дідько йому в пельку!

Раптом він обернувся і втупився в Літуму.

— А це що за паскудник? — схлипнув і знову похилився на лейтенанта Сільву. — Що йому тут треба? Звідки цей виродок взявся?

— Мій помічник, своя людина, — заспокоїв його лейтенант. — Ти його не бійся. І полковника Міндреау теж.

— Цить, не згадуй його, чорти б його вхопили!

— Вибач, я забув, — дружньо поплескав його лейтенант Сільва. — Воно всі батьки переживають, коли їхні донечки виходять заміж. Не хочуть їх втрачати. Нічого, з часом він полагідніє, і ти одружишся зі своєю коханою. Послухай доброї поради, переспи з нею. Завагітніє, то нікуди старий не дінеться, згодиться на шлюб. А тепер розкажи про Паломіно Молеро.

«Він — геній», — подумав Літума.

— Е ні, цей недолюдок не полагідніє. В нього нема серця, розумієш! — проскімлив льотчик. Його знову занудило. Крім усього, він без кінця гикав, і Літума подумав, що сорочка начальника, певно, геть запаскуджена. — Це чудовисько бавилося зі мною, як зі своїм індіанчиком. Тепер ти збагнув, що я дійшов до ручки? Розумієш, чому мені лишилося тільки напиватися щоночі?

— Атож, розумію, друже, — мовив лейтенант Сільва. — Ти закоханий, і тебе дратує, що не пускають до коханої. Але кому, скажи, спаде думка закохатися в доньку Міндреау, вибач, я хотів сказати, цього нелюда? А тепер, братику, розкажи мені про Паломіно Молеро.

— Ти маєш себе за великого розумника? — Лейтенантик звів голову, ніби трохи протверезілий. Літума напружився: йому здалося, що той от-от кинеться на лейтенанта, але ні, занадто п'яний, він знову повалився на лейтенанта Сільву.

— Ну-ну, братику, — втішав його Сільва. — Тобі полегшає, ти трохи відійдеш. Забудеш трохи своє горе. Його порішили, бо він злигався з офіцерською дружиною? Так?

— Дідька лисого я тобі розповім про Паломіно Молеро! — злякано зойкнув лейтенантик. — Краще мене поріши на місці.

— А ти невдячний, — лагідно дорікнув лейтенант Сільва. — Я витяг тебе з борделю, де б тебе оскопили, привів сюди, щоб трохи оклигав, повернувся на базу свіженький і не дістав прочухана. Я тут тобі і носовичок, і подушка, і розрадник. Поглянь лишень, як ти мене обслинив. А ти навіть не хочеш сказати, за віщо вбили Паломіно Молеро. Ти чогось боїшся?

«Нічого він з нього не витягне, — похнюпився Літума, — Марні сподівання, лише гаємо час. Цей п'яничка не розвіє нашого мороку».

— Вона ще більша шльондра, ніж її батько, — поскаржився крізь зуби льотчик. Його нудило. Трохи оговтавшися, додав: — Та все одно я її кохаю. Хто це збагне! Так, дідько б її вхопив! Вона в мене ось тут, у серці. А яке стерво!

— А чого це ти кажеш, ніби твоя кохана — шльондра, га? — поспитав лейтенант Сільва. — Вона ж мусить слухати батька, адже так? Чи вона тебе не кохає і прогнала?

— Вона сама не знає, чого хоче, співає з чужого голосу, як той пес на платівці[7]. Робить і каже, що велить те чудовисько. Це він мене прогнав її вустами.

Літума спробував пригадати дівчину, яка зазирала до батькового кабінету. Пам'ятав їхню розмову, проте не міг пригадати, вродлива вона чи ні. Тільки невиразно мріла її тендітна постать; судячи з розмови, дівчина була свавільна і, певно, зарозуміла. І мала вираз, наче дивилася на всіх з високого трону. Іч до чого довела хлопця, певно, витирала об нещасного ноги.

— Розкажи мені про Паломіно Молеро, га, — знову попросив лейтенант Сільва. — Хоч що-небудь. Чи не помстилися йому, бува, за те, що в П'юрі він злигався з дружиною офіцера? Хоча б це.

— Може, я і п'яний, але ще при тямі. І не поводься зі мною, як зі своїм індіанчиком, — промимрив льотчик. Мить помовчав, а тоді сумно додав: — Якщо на те, то він сам винний у тому, що сталося.

— Це ти про Паломіно Молеро? — прошепотів лейтенант.

— Скажи краще, про сучого сина Паломіно Молеро.

— Гаразд, про сучого сина Паломіно Молеро, якщо тобі так подобається, — погодився лейтенант Сільва і поплескав льотчика. — А чим він завинив?

— Бо надто високо замірявся, — прохрипів лейтенантик люто. — Заліз у чужий город, а за таке треба розплачуватись. От і розплатився. І добре, що розплатився.

Літуму обсипало холодним приском: цей знає, знає, хто й за віщо вбив худенького.

— Атож, друже, хто високо заміряється, хто лізе у чужий город, той мусить розплачуватись, — луною озвався лейтенант Сільва, ще приязніше, ніж доти. — І в чий же город заліз Паломіно?

— Тієї шльондри, що тебе народила! — Льотчик відхилився і спробував підвестися. Літума бачив, як той рачкував, потім, хитаючись, підвівся, повалився і знову став навкарачки.

— Ні, не так, братику, ти ж сам чудово знаєш, — незворушно й люб'язно правив своєї лейтенант Сільва. — Це було в П'юрі, в одному з будиночків авіабази. В будиночку неподалік від аеродрому. Адже так?

Лейтенантик, ще стоячи рачки, звів голову, й Літумі здалося, що той зараз завиє. Він дивився на них осклілим застиглим поглядом, щосили намагаючись протверезіти. І часто кліпав очима.

— Хто тобі таке наплів, вилупку?

— В тім то й річ, як сказав би Кантінфлас[8], — засміявся лейтенант Сільва. — Не ти один усе знаєш. І мені дещо відомо. Я викладу тобі те, що знаю, а ти розповіси, що знаєш ти, і ми разом розкусимо цю загадку краще, ніж Мандрейк-чарівник.

— Спершу розкажи, що ти знаєш про базу в П'юрі, — проказав льотчик, стоячи навкарачки, однак Літумі здалося, що він трохи протверезів. Поліцейський здогадався про це з його слів, а ще тому, що в льотчика, як видно, минувся страх.

— З превеликим задоволенням, друже, — погодився лейтенант Сільва. — А ти сідай, запали. Вже оговтався? От і добре.

Він припалив дві сигарети і передав пачку Літумі. Той запалив і собі.

— Так от, я