Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Грр, він такий, – намагалася підібрати слова, – такий нестерпний, такий жахливий!
– Ніко, не перебільшуй. Властислав Романович не такий вже поганий. Ви просто не з того знову почали. Він може бути нормальним, кажу тобі, – заспокоювала мене Соля, яка чекала мене біля входу в зал, ніби знала, що мені потрібна буде підтримка.
Хоча чому "ніби"... Вона не могла не впізнати Гордича, адже він теж в неї викладав на останньому курсі. А також вона точно знала, які у нас "теплі" стосунки були з ним у минулому.
– Ні, не може, – категорично заявила. – Тільки не зі мною, Солю. У нас непереносимість один одного. Боже, ну за що мені ця кара?
– Все буде добре, от побачиш. Раптом ви ще й подружитеся, – тихо відповіла, але було видно, що вона й сама в це не вірить.
– Скоріше пекло замерзне.
– Не драматизуй. Та й взагалі, можливо, вам не доведеться багато контактувати.
– Дуже на це сподіваюся.
Нас перервав дзвінок мого телефону. Рита. Мабуть, повернулася і не може зрозуміти, де я поділася.
– Нікі, ти чому пішла? – суворо спитала вона мене. – Давай назад, у нас важлива розмова.
– Зараз буду, – тихо відповіла їй і скинула виклик. – Доведеться повертатися, – сказала чи то Солі, чи то собі, налаштовуючись на нову зустріч з Гордичем.
Подруга нічого не промовила у відповідь, а просто лише стиснула руку, безмовно переконуючи, що все буде нормально.
***
– Знайшлася пропажа, – сказав Андрій Андрійович, щойно я повернулася в конференц-зал.
– Все добре? – збентежено запитала після нього Рита, адже вона знає, що я не можу так просто зникнути, якщо щось пообіцяла.
– Так, перепрошую, – тішить, що я змогла це промовити впевненим спокійним голосом, ніби не я десять хвилин тому знаходилася на межі вибуху. – Мені потрібно було перевірити моїх людей, – а ця відмовка прийшла мені в голову буквально щойно, але вона ідеально підійшла для ситуації.
– Похвально, – гмикнув бос. – Одразу видно, що з тебе вийде гарний керівник. А-а, так… Ми звикли між собою на “ти” спілкуватися, але якщо ти проти…
– Звісно, ні. На "ти" – просто супер, – відповіла з посмішкою, адже мені подобалась така неформальна атмосфера.
– Ви з Власом вже познайомились? – спитала Рита.
Я не хотіла, але все одно не стрималася і кинула погляд на цього сноба, а він лише цього й чекав: підняв одну брову, схрестив під грудями руки і став чекати, що я про нього розкажу. Думає, що я буду жалітися? Е, ні… Я здатна розібратися з ним і без “дорослих”.
– Так. Ми з Власом, – виділила той момент, що я назвала його просто на ім’я, – встигли трохи поговорити.
Навіщо звертатися на “ви”, якщо я його не поважаю? Шкода тільки, що ця думка прийшла до мене зараз, а не трохи раніше. Почувши мої слова, демон лише їдко гмикнув.
– Чудово-чудово, – відповів Андрій Андрійович. – Скоро вам доведеться тісно співпрацювати, тож буде добре, якщо ви станете друзями.
– Що?! – не стрималась і викрикнула я.
– Що?! – одночасно зі мною викрикнув Влас, який в мить втратив весь свій випещений спокій.
– Ого, яка гармонія, – присвиснула Рита. – Відчуваю, що ви станете гарною командою.
– Командою для чого? – оманливо спокійним голосом поцікавилася.
– Я відповім, – сказав Андрій, встаючи зі свого місця. – Ми будемо брати участь у тендері на будівництво елітного готельного комплексу під Києвом. Оголосив його Сіворський. Так-так, той самий олігарх Сіворський, якому стало нудно у своєму банківському секторі, і він, очевидно, вирішив спробувати нову сферу. Бюджет – захмарний, тож можна не стримувати свою фантазію. Ми, якщо його отримаємо, будемо займатися всім – від будівництва до меблювання. Від А до Я. Ну, ви зрозуміли. І, дорогі мої, робіть, що хочете, але мені потрібен цей проєкт. Мені потрібна ця перемога, і ви обоє її мені принесете. Я хочу, щоб ви взяли все під особистий контроль. Влас – хочу супер-будівлю, якою буде захоплюватися не тільки Сіворський, але й вся Україна, Ніко – на тобі весь дизайн і він повинен бути максимально сучасним та помпезним. Ви маєте стати однією командою і працювати пліч-о-пліч. Часу мало. Перша презентація має відбутися за два місяці.
Сіворський – власник найбільшого приватного комерційного банку в Україні. Кажуть, що окрім цього в нього ще є повно різних компаній, але, чесно кажучи, я ніколи не цікавилася цим чоловіком. Коротше, про олігарха все зрозуміло. Але незрозуміло от що... Розповідаючи про цей тендер, бос виглядав дуже схвильовано, тож я одразу зрозуміла, що для нього – це ще щось особисте. Зрозуміла, але спитати, звісно, не наважилася. Можливо, потім в Рити наодинці попрошу детальніше розповісти.
– Два місяці? – відповів йому демон. – Ти знущаєшся? Ми не встигнемо. Це нереально.
– В тебе вже був подібний досвід. Тим більше це має бути основна концепція, а все інше ми будемо дороблювати, коли отримаємо проєкт.
– Того разу успіх роботи залежав лише від мене, тому все пройшло, як по маслу. А в цьому випадку... Скажу просто: Хоменко – не та людина, на яку можна покластися. Вона не впорається, а тому – я не буду братися за цю роботу, Андрію. Тільки не з нею. Хочеш – давай шукати дизайн-компанію на стороні. Можливо, тоді щось і вийде.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До зустрічі ніколи, Меланія Арт», після закриття браузера.