Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

які пов’язують нас із латентними інстинктами чи спадковими спогадами страху, з відповідними контрастами кольорів і світловими ефектами, які пробуджують приспане чуття незвичайного. Не мені пояснювати, чому Фюзелі [21]змушує нас здригатися, а обкладинка дешевої книжки з байками про привидів викликає хіба що сміх. Ці люди вловлюють щось таке — потойбічне — і дають нам можливість на якусь мить причаститися від цього. Такий талант мав Доре[22]. Його має Сайм[23]. Його має Анґарола з Чикаґо[24]. І Пікман був наділений цим талантом більшою мірою, ніж будь-хто до чи — Господи, як же я на це сподіваюся! — після нього.

Не питай мене, що саме вони бачать. Знаєш, у справжньому мистецтві існує суттєва різниця між світом живих, одухотворених істот, змальованих з природи чи з натури[25], і штучним мотлохом, що його, як правило, комерціалізована шпана штампує у своїх студіях. Що ж, варто сказати, що справжній художник-фантасмагорист має особливі видіння, в яких зринають його моделі, він прикликає те, що дорівнюється до справжніх сцен примарного світу, у якому він перебуває. Хай там як, він спроможний домогтися результату, який відрізняється від солодкавих мрій звичайних наслідувачів так само, як полотна реаліста відрізняються від творів карикатуристів-заочників. Якби я колись побачив те, що бачив Пікман, — але ні! Давай вип’ємо, перш ніж продовжимо. Божечки, я б уже, мабуть, й сконав, якби побачив те, що цьому чоловікові — якщо він взагалі був людиною — довелося побачити!

Пригадуєш, Пікманові найкраще вдавалися портрети. Не думаю, що з часів Ґойї[26] хтось вкладав стільки моторошного і пекельного у людські риси чи навіть у звичайний відтінок емоції. А до Ґойї були хіба що середньовічні майстри, які створили ґорґуль і химер Нотр-Даму і Мон-Сен-Мішель. Вони вірили у всі ці речі — можливо, навіть бачили їх, бо в самому середньовіччі не бракувало дивних періодів. Пригадую, як ти сам якось запитував Пікмана, десь за рік до його зникнення, звідки, в біса, у нього беруться такі ідеї і видива. Хіба він не відповів тобі гидким смішком? Рейд порвав з ним зокрема через отой сміх. Рейд тоді взагалі, якщо пам’ятаєш, захоплювався порівняльною патологією, так що з нього аж перли всілякі «внутрішні наповнення» і «виняткові біологічні чи еволюційні значення» як не одних, то інших психічних і фізичних симптомів. Він сказав, що Пікман з кожним днем викликав у нього все більшу відразу, а під кінець буквально почав лякати — адже риси його обличчя повільно змінювалися, змінювалися так, що це починало тривожити, змінювалися так, що втрачали людську подобу. Він узагалі багато про це говорив, переконував, що Пікман став геть ексцентричний і ненормальний. Гадаю, ти писав Рейду, якщо ви взагалі згадували про це у листуванні, що картини Пікмана занадто вплинули на його нервову систему, звузили його кругозір. Я сам казав це йому тоді.

Але май на увазі, що я покинув Пікмана геть не через це. Навпаки, я захоплювався ним все більше; його «Трапеза упирів» була справжнім шедевром. Як ти знаєш, клуб не став її виставляти, а Музей образотворчого мистецтва не прийняв навіть у подарунок; від себе додам, що її ніхто не купив, тож аж до самого зникнення Пікмана вона зоставалася у нього вдома. Зараз вона у його батька в Салемі — ти ж знаєш, що Пікман походить з давнього салемського роду, а одного з його предків повісили за відьомство 1692 року[27].

Я взяв собі за звичку доволі часто навідувати Пікмана, надто ж коли почав працювати над нарисами до монографії про фантастичне у мистецтві. Ймовірно, саме його роботи і зародили цю ідею в моїй голові. Хай там як, я знайшов у ньому бездонне джерело інформації та припущень на цю тему, щойно почав її розвивати. Він показав мені всі картини і малюнки цього жанру, які лише у нього були, зокрема й деякі виконані пером ескізи, через які, я щиро в цьому переконаний, його б викинули з клубу, якби їх побачив хтось з його членів. Невдовзі я став його відданим прихильником і ладен був, як той школяр, годинами слухати його художні теорії і філософські розмисли, досить шалені, щоб запроторити його до Денверської божевільні[28]. Моє обожнювання, вкупі з тим фактом, що більшість людей переважно намагалися не мати з ним нічого спільного, змусили його вельми довіряти мені; одного вечора він зауважив, що якщо я справді вмію берегти таємниці, а до того ще й не надто гидливий, він міг би показати мені дещо незвичне — щось, що вразило мене, сильніше за все бачене у нього вдома.

«Знаєш, — сказав він, — є речі, які не пасують до Ньюбері-стріт[29], — речі, які тут недоречні, які, зрештою, не можна тут осягнути. Моя справа — вловлювати обертони душі, яких не знайти на вульгарних нагромадженнях штучних вулиць фальшивого краю. Бек Бей[30] — це не Бостон, наразі це взагалі ніщо, бо це місце ще не встигло накопичити спогадів і завести місцевих духів. Якщо там і є якісь привиди, то це цілком безпечні примари солончаків і обмілілої бухти; я ж хочу людських привидів — привидів істот, достатньо високорозвинених, щоб, побачивши пекло, усвідомити суть побаченого.

Де справді варто жити митцеві, то це у Норт-енді. Якщо почуття прекрасного насправді щире, він змирився б із життям у нетрях задля збережених традицій. Господи, чоловіче! Чи ж ти не розумієш, що такі місця не просто постали, вони виросли? Покоління за поколіннями там жили, мали почуття і помирали ще у ті дні, коли люди не боялися жити, відчувати і помирати. Чи тобі відомо, що на Коппз-Хілл[31] ще 1632 року стояв млин, а добру половину сучасних вулиць проклали до 1650 року? Я міг би показати тобі будинки, які стоять тут два з половиною століття, якщо не більше, будинки, які були свідками того, від чого будь-яка сучасна споруда розсиплеться на порох. Що наші сучасники взагалі знають про життя і сили за його межами? Ти вважаєш салемське відьомство вигадкою, але присягаюся, що моя прапрапрапрабабуся могла б тобі дещо про це розповісти. Вони повісили її на Галловс-Хілл[32], а Коттон Мезер[33] стояв і по-святенницькому дивився на неї. Мезер, будь він проклятий, все боявся, що хтось зможе вирватися з цієї бісової клітки монотонності, — якби ж то хтось зурочив його чи випив йому кров серед ночі!

Я можу показати тобі будинок, у якому він жив, можу показати ще один, до якого він боявся заходити, хай яким сміливим був на словах. Він знав речі, про які не наважувався гадати у своїй дурній Маґналії[34] чи у тих геть дитячих Див незримого світу[35]. Послухай, ти знав, що весь Норт-енд колись був мережею тунелів, які допомагали деяким людям проникати у будинки одне одного, на кладовище і виходити у море[36]? Хай на поверхні влаштовували судилища і гоніння — там щоденно коїлися речі, яких вони не могли осягнути, і щоночі лунав сміх, а вони не могли зрозуміти, звідки він долинає!

Та ж чоловіче, закладаюся, що з-поміж будь-яких десяти будинків, збудованих до 1700 року, які вціліли і нікуди не перевозились, у підвалах восьми з них я зможу показати тобі щось геть моторошне. Зазвичай і місяця не