Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

Але чула вона Реїв голос. Відтворений акцент із протяжними голосними був наближений до оригіналу, але лишалися і глибокі відмінності, бо ці звуки вимовляв один мовленнєвий апарат, а не інший, але ці речі вона знала Реєвим голосом і тільки ним, і вона не підводила голови від книжки, нездатна на нього подивитися.

Вона спробувала зосередитися на суворому слуханні. Наказала собі слухати. Її рука так і завмерла в повітрі, розвівши великий і вказівний пальці, щоб показати йому довжину ембріона.

Вона вислухала все, що він сказав, слово за словом, але не зрозуміла контексту. Розповідь блукала й ухилялася. Він говорив про різні марки цигарок, «Плеєрс» і «Житан», «я заради „Кемел“ милю пройду», а тоді вона почула Реїв сміх, чи то пак відгомін Реєвого сміху, чистого, з рівними інтервалами, і це було не з диктофона.

Він розмовляв із нею, а не зі сценаристом у Римі чи Лос-Анджелесі. Це Рей у ролі чарівного фаталіста: він докладно переповідав історію своєї залежності від нікотину, й ураз вона почула своє ім'я — то вперше містер Таттл його вимовив.

Це не спілкування з мертвими. Це Рей, живий під час розмови з нею в цій кімнаті, незабаром по тому, як вони сюди прибули. У цьому вона не сумнівалася, бо пам'ятала, як вони піднялися нагору й поринули в ніч буремних відчуттів, де секс змінявся сповідями та блідим сном, і то були сповіді як ознака віри одне в одного: не зізнання у провині, а клятва у вірі, переважно його, і то нагальній вірі, а далі — знову сонний секс, двоє осіб проходять одне крізь одного, легкі й повітряні, як морські бризки, і він розповідав, що вона допомагає йому віднайти душу.

Це було як далеке біле сяйво, крижаний проблиск пам'яті; а тоді — самі слова, Реєві слова, з вуст чоловіка в сусідньому кріслі.

— Завдяки тобі я знову опановую себе. Я знову думаю, як думав я сам, а не як той чоловік, яким я став. Їм і сплю теж, як я сам, тобто погано, і це погано, але це схоже на мене, коли я був собою, а не тим іншим чоловіком.

Вона дивилася на нього — мультяшна голова й тіло, підборіддя нема, фігура-паличка, — але він умів оживити її чоловіка в повітрі, що рвалося з його легенів до його голосових зв'язок; повітря перетворювалося на звуки, звуки на слова, слова на чоловіка, який точно відтворювався на його вустах і язику.

Вона прошепотіла:

— Що ти робиш?

— Я роблю. Це, так, те. Скажи кілька слів.

— А ти? Поглянь на мене. Ти розмовляв із Реєм? Так, як ми говоримо зараз.

— Ми говоримо зараз.

— Так. Ти кажеш так? Скажи так. Коли ти з ним познайомився?

— Я познайомився з ним, де він був.

— Тоді й тепер. Ти ж це маєш на увазі? Ти стояв за дверима і слухав, як ми розмовляємо? Ти розумієш, кого я маю на увазі, коли кажу «Рей»? Ми розмовляли в кімнаті. Ми з ним.

Він на мить розслабився й дозволив своєму тілу швидко, механічно хитнутися з боку на бік, механічний нахил, тік-ток, як перша в історії іграшка на шарнірах.

Вона не знала, як про це думати. Та мить була відкрита, як свіжа рана. Мить відкривала її речам, що лежали поза її досвідом, але водночас чомусь були розпачливо центральними.

Чомусь. Що таке чомусь?

Вона ставила йому запитання, а він говорив своїм голосом — тонким, писклявим, закутим у часи, тони й наспівні відмінки; і вона піймала себе на тому, що, пожадливо слухаючи кожне слово, подумки описує сказане ним якійсь третій особі, можливо, своїй подрузі Маріеллі — об'єктивній, надійній, здатній порадити, відомій своєю чесністю.

Вона почала повсюди брати із собою диктофон. Він був маленький, легкий, добре лягав у нагрудну кишеню. Вона носила фланелеві сорочки з кишенями із клапанами. Вона вдягала гумаки й годинами ходила вздовж краю приморських трав'янистих боліт, посередині забутих доріг і слухала містера Таттла.

Вона розглядала своє обличчя у дзеркалі у ванній і намагалася зрозуміти, чому воно виглядає не так, як унизу, у дзеркалі на повен зріст у передпокої, хоча що тут розуміти, — думала вона, — вигляд облич змінюється постійно й повсюдно через сотні повсякденних чинників, але все одно, — думала вона, — чому я виглядаю інакше?

Вона не брала його із собою в місто, бо хтось міг його там упізнати, а ще тому, що він, наскільки вона розуміє, ніколи не виходив з дому з власної волі, а вона не хотіла силувати його до досвіду, який може виявитися жаским, однак здебільшого все ж тому, що не хотіла, аби його побачили інші.

З другого боку, вона якось узяла його із собою у величезний торговий центр вдалині від моря, до густих вихлопів і настирливого дорожнього руху, і зробила це так, як люди, буває, імпульсивно роблять щось іще химерніше, ніж усі вчинки, які доти видавалися їм занадто химерними, щоби вчинити так насправді, тільки задовольнити б потребу в спонтанних жестах: у слабкій і, можливо, марній надії побачити речі його очима, світ як геометричну форму, розмірений орнамент довгих рядів продуктів і покупців у кросівковому трансі, світ як сукупність того, що може привернути його увагу, адже ти забула, як це бачити.

Утім, приїхавши на місце, вона залишила його пристібнутим паском безпеки й замкнутим у машині, а сама пішла в магазин електроніки, супермаркет і взуттєвий. Вона купила йому пару черевиків і шкарпетки. Купила касети для диктофона, які не продавалися в місті, і коли повернулася до машини з пакетами продуктів у блискучому візочку, побачила, що він сидить у сечі й гівні.

Можливо, цей чоловік відчуває ще якийсь інший тип реальності, перебуваючи тут і там, до і після, і пересувається між цими реальностями, розбиваючись і розпадаючись, втрачаючи ідентичність, мову, можливість насолоджуватися смаком грінки з медом, яку їсть у неї на очах.

Вона думала, що він, можливо, живе в такому собі часі без оповідних властивостей. Що ще вона думала? Вона сиділа в майже порожньому кабінеті на другому поверсі й не знала, що ще вона думає.

Вони щоранку розмовляли за скляним столиком на ґанку, і вона записувала, що вони говорили. На ґанку не було опалення, але стояли