Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Дігва Зазуа

— Чи знав я його? Сказати, що знав,— це нічого не сказати. Бачиш, сліпий я на одне око? А все через нього, через Дату Туташхіа. І в паламарях застряв, тому що сліпий. А так, та ще з моїми руками — бачили б мене тут. Бувало, піду на заробітки — менше сорока-п’ятдесяти червінців не приношу. Бачиш оду?[5] Вся з каштана рублена. І орної землі на ті самі гроші скільки в Джиджихіа купив... У мене яке ремесло? Я клепку тесав. За штуку по дві копійки платили. І гроші добрі, і діло — на славу. В лісі — справжнісінька тобі розкіш. Підійдеш до бука: чистий, рівний, сучечка не знайдеш, струною до неба тягнеться. Коли око призвичаєне, одразу зрозумієш — рубатиметься дерево чи жили в ньому зчепляться, і тоді — капець, замучить. Спочатку скіпку одрубаєш вершків на півтора завдовжки і пальців на три завтовшки. Сокирою цюкнеш — і вона тобі зразу скаже, піде дерево на клепку чи ні. Сам клепки не зробиш, напарник потрібен. Добре, коли з товаришем прийшов, а інакше підручного шукай. Бо пиляти ж удвох треба. Краще, звісно, з дружком.

Восени зібрав я врожай, що продати — продав, що припасти — припас і подався на Кубань, там знав я одну станицю в горах — Баракаєвкою називалася. По цей бік Баракаєвки, ближче до нашого краю, суціль букові ліси; там клепку й тешуть. Селища навкруги невеличкі, в усіх стоять лісоруби-клепкотеси. Зайшлого люду збирається, різного роду й племені,— не злічити. Старожилів там я всіх знав — не один рік туди ходив! Десятник моєму приходу завжди радий — на клепці я зуби стер, отак-то... Прийшов я, значить, знайшов товариша, з козаків. Майстер був — з майстрів майстер, а людина — ще краща. Тільки супряжничали ми з ним недовго. Звалив бідолаху тиф, і помер. Того року мор був страшний, багатьох забрало, а надто із зайшлих, У тамтешніх і житло такс як слід, а засіки — повнісінькі, і худоба своя. Ситого та митого хвороба важче знаходить. Лишивсь я сам. Робітника не знайдеш, людей дуже поменшало. Місцеві до тебе не підуть: сім’ями виходять, ліс, як те сіно, косять, гроші огребом беруть. Вони самі раді тебе робітником найняти.

Та коли прийшов у таку далечінь — не вертатися ж назад! Почав длубатися сам-один. Наморочився, вимучився, хоч утікай. Подумував і справді махнути рукою на все й податися додому. Аж ось тут, у лісі,— Дата Туташхіа. Бачу раз — видирається хтось по схилу, не те що здалеку, зблизька і то ледве впізнав його. Де й поділися гарно пошиті чорні чохи Туташхіа і його породисті жеребці! Не повіриш, пішки плентався, в тридцяти-грошові стоптані чув’яки взутий був.

«Яке лихо до тебе причепилося, Дато?» — спитав я його, а він підходить до мене й усміхається. «Бачу, не до сміху тобі,— кажу.— Що скоїлося з тобою?» — «Нічого такого,— відказує,— треба мені десь притулитися на якийсь час».

Дрантя на ньому було, скажу я тобі, а все одно серед тамтешнього брудного й сірого люду видавався він царевичем. Отакий був гарний, нічого не скажеш! Молодиці, то ті баньки повилуплювали, одірвати не можуть.

Та що говорити! Привів я Дату до десятника, ось, кажу, напарник знайшовся. Дали нам житло на двох, і почали ми працювати. У клепці Дата нічого не петрав, але сокирою орудував метко. Навчився ремесла швидко, а головне, старанний був.

У перший день валяти дерева не довелося — було в мене зрубане, заходилися пиляти його на чурбаки. Поруч рубав дерево Поклонський з сином. Та й товсте ж то було дерево — утрьох не обхопиш! Уже другий день рубали. А Дата все поглядав на них — то висоту, то товщину на око прикидав. І що йому треба було — не бачив, як дерево валяють? Так ні ж, ті дерева, бачиш, були інші й падали інакше, от цікавість його й розбирала. Ну, нарешті здолали Поклонські свого бука. Заскрипів він, затріщав. Дата тріск почув, пилку кинув, обернувся до них і, як стояв на колінах, так і закляк, дивиться, немов зачарований. Бук хитнувся й хряснув на землю. Бачу, Дата з лиця змінився, піт градом, а не ворухнеться. Ось зараз схопиться, І більше я його й не побачу. Не думав, що залишиться. Довго стояв він на колінах, потім витер з обличчя піт рукавом і знову за пилку.

Думав, звикне він до лісу, до діла, перестане в нього душа боліти, та став помічати за ним дивне: виберемо, бувало, дерево, заходимося біля нього в дві сокири, тріски завбільшки з лікоть дощем сиплються. Підрубаємо, Дата відійде набік і дивиться. Воно дивитися й справді цікаво: затріщить бук, немов йому хребет переламали, але стоїть ще якийсь час. А тоді повернеться, нахилиться й починає падати, все ламаючи на шляху. Листя дзвенить, шелестить, гримкотить, гілля стогне — ламається, тріщить неймовірно. Гугіт кругом, так наче Амірані[6] спускає передсмертний дух. Бухнеться дерево на землю, та так гучно, ніби велетень у груди кулаком себе вдарив. Тільки набагато голосніше виходить. Задвигтить земля, заходить ходором і стихне. І здасться тобі, що ти оглух. Лежить дерево нещасне-рознещасне. Листя враз поскручується. Мертва тиша. О, яка несказанна тиша!

Дата стоїть і дивиться. І завжди так — де поблизу рубають дерево, кине роботу й — туди. Скільки разів я від нього чув:

— Дігво, брате, клянуся честю, дерево, як людина або й краще за неї, все розуміє. І красивіше воно за людину, і смерть благородніше стрічає, а що вже живе — то й поготів краще!

Так любив говорити Дата Туташхіа й вірив у свої слова.

Та це вже я звернув набік. Старію, балакучий став. Чи багато, чи мало часу минуло, зайшов до нас відставний солдат з жінкою. Вона, я згодом дізнався, поки чоловік службу одбував, його не покидала, була при ньому невідлучно. Були вони бездітні, голі та босі, спати й то не було на чому. Як їх сюди доля закинула — бог знає, а я знати не знаю — незбагненні шляхи