Читати книгу - "Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук"

— То де ці відомості можна знайти?

— Та в картотеці роду воєводи Степана, пане-дію. Де інакше? Ходім! Третій ряд зліва, 127-а полиця.

Регістратор взяв під пахву драбину, і вони подалися вздовж третього ряду, — за дві години досягнули 127-ї полиці. Регістратор приклав драбину, виліз на неї і розсунув картки.

— Отут на верхній поличці зліва й знаходиться картотека роду воєводи Степана.

Перевіривши декілька карток, він почав нервуватися:

— Що за біда, пане-дію!

— Щось притрапилося?

— Нема картотеки воєводи, — сказав, перекидаючи всі картки на верхній поличці. — Це неможливо! Такого ще не траплялося в моєму житті.

— Може, ми потрапили не на ту полицю.

— Добра думка, пане-дію! Ходім назад. Порахуємо ще раз.

За дві години вони були коло головних дверей. Пішли до третього ряду й почали рахувати наново.

— Щоб не зробити помилки, ви рахуйте подумки окремо, і я буду рахувати окремо, — запропонував регістратор.

— Добре.

Вони дуже уважно рахували й обидва дорахували до тієї самої полиці, що й передше. Регістратор знову виліз на драбину, ще раз перевірив верхню поличку, нервово розкидав на всі боки картки, але картотеки воєводи таки не було.

— Що за біда! Нема.

— Може, ви поклали її на одну поличку нижче.

— Не може бути, пане-дію! Я дуже акуратний.

— Спробуйте все одно.

Регістратор перевірив другу поличку, третю й дійшов аж до десятої при самій підлозі. Та картотеки воєводи не знайшов. Тільки в проході перед 127-ю полицею створив гору з порозкиданих карток.

— Нема. Мені таке ще не траплялося.

— Може, ви помилково запхали ту картотеку в іншу полицю.

— Це виключено, пане-дію! Я не роблю таких помилок.

— Кожна людина робить помилки.

— Не я!

— Це ж закон природи.

— Але тут діє закон регістрів, пане-дію, а не закон природи.

— Тоді, про всяк випадок, дозвольте мені перевірити всі полиці.

— Ви збожеволіли, пане-дію! Тут є сто рядів полиць з картотеками живих. Кожний ряд має п'ятсот полиць. А кожна полиця має десять поличок. Вам забере щонайменше десять років, щоб перевірити всі полички. А може, й ціле життя.

— Але я не маю вибору. Це ціль мого життя. Я мушу знайти свою Наречену.

— Правду сказавши, я також мушу. Із службового обов'язку.

— То беремося до роботи?

— Беремося, пане-дію! Почнемо від першої полиці першого ряду, — регістратор взяв під пахву драбину, і вони подалися до першої полиці.

День у день починали роботу ранком і працювали при свічці до пізньої ночі. Тоді регістратор ішов додому, а Аліпій лягав на гору карток, щоб захопити хоч кілька годин сну. Ранком регістратор приходив із торбою харчів, — і вони відразу бралися до роботи. Зупинялися тільки на п'ятнадцять хвилин, щоб пополуднувати, і на п'ятнадцять хвилин, щоб повечеряти.

Вони не усвідомлювали, як довго працювали та скільки часу пройшло у світі, поза домом регістрів. Насправді їм здавалося, що час у світі зупинився й чекав на них.

Коли вони нарешті дійшли до десятої полички, п'ятсотої полиці, сотого ряду, — попадали від утоми на підлогу. Навколо них простягалося кладовище карток з епітафіями, замість камінних плит.

— Я вкрай пригноблений і розбитий! — бідкався регістратор. — Як я міг зробити таку грандіозну помилку? Загубити картотеку воєводи! Це ж немислимо. Я не міг такого зробити! Ніяк. Ніяк.

— То що тоді сталося з тою картотекою? — спитав Аліпій.

— Якби то я знав, пане-дію.

— А може, хтось викрав її.

— Що ви сказали?!

— Я сказав: може, хтось викрав картотеку воєводи.

Регістратор раптово зірвався на ноги, почав підстрибувати і реготати.

— Чого ви радієте? Чим ви тішитеся?

— Я знав, що ніколи в регістрах не помиляюся, сто разів казав вам, що я не міг зробити такої помилки!

— То що тоді сталося з картотекою?

— Я пригадав, пане-дію, що сталося! Коли ви сказали «може, хтось викрав картотеку воєводи», я відразу пригадав, що воєвода Степан забрав свою картотеку, щоб примостити її в родинному регістрі.

— То все дуже гарно, але скільки часу пропало.

— В домі регістрів час ніколи не пропадає.

— Як не пропадає? Чого ми досягнули?

— Досягнули впевненості, що я є правильною людиною на правильному місці. Що ніколи не помиляюся. А це в регістрах найсуттєвіше.

— А що мені тепер робити? — спитав зажурений Аліпій.

— Ідіть додому, пане-дію, і шукайте віллу воєводи. Вона зовсім близько. Кожна людина в містечку покаже вам дорогу. А я негайно візьмуся до впорядкування карток.

Коли Аліпій зайшов до вітальні, застав Явдоху в ліжку й кинувся до неї:

— Що з тобою, Явдошко?

— Це ти, Алипку?

— Я.

Вона розплющила очі:

— Ти такий обідраний… у тебе така довга борода, що я не впізнаю тебе. Іди поголися й викупайся в потічку. У скрині є чисте білля, штани й сорочка. Я все приготувала для тебе.

Аліпію приємно було вислуховувати наказування Явдохи. Вона наче знімала з його душі тягар, який гнітив його упродовж розшуків у домі регістрів. Він поголився, скупався в холодній воді, перевдягнувся і почув, як здоровий щем вливався в його мускули. Він розчесав своє довге волосся й пішов до Явдохи.

— Тепер я впізнаю тебе, Алипку. Ти такий гарний, що мені жаль залишати тебе.

— А куди ти вибираєшся, Явдошко?

— У пошуки. Прийшла й моя пора.

— У пошуки? Кого?

— Свого чоловіка. Я так довго чекала на тебе, аби сказати тобі, що я була щаслива з тобою.

— Я також був щасливий…

— Але прийшов мій час. Я залишаю на тебе господарство.

— Ні, Явдошко, ні! Що я буду робити без тебе?

— Будеш шукати наречену.

Явдоха відійшла так природно й так гарно, як і жила. Аліпій поховав її поблизу потічка, щоб вона слухала його журчання і знала, що діється у світі хлібів, трави і квітів. Тоді замкнув двері, причинив хвіртку й пішов шукати віллу Нареченої.