Читати книгу - "Японський коханець"

убезпечити дочку, бо коштовності не були аж надто цінними), їх там не виявилося. Підозра одразу впала на міс Ганікеум, і Ліліан хотіла була відправити по слідах англійки одного з детективів, які працювали в чоловіковій конторі, проте Ісак вирішив, що воно того не варте. Світ та їхня родина були занадто збурені, щоб на додачу, долаючи моря та континенти, переслідувати якусь бонну; кількома діамантами більше чи менше — для Альминого життя це не мало жодного значення.

— Компаньйонки по бриджу сказали мені, що в Сан-Франциско є чудовий дитячий психолог, — сповістила Ліліан чоловікові, коли довідалася про стан небоги.

— Що воно таке? — перепитав патріарх, відірвавши на мить очі від газети.

— Сама назва промовляє за себе, Ісаку, не клей дурня.

— Якась із твоїх компаньйонок знає когось, хто має таку неврівноважену дитину, що ладен довірити її психологу?

— Звісно, але вони нізащо в цьому не зізнаються.

— Дитинство по своїй природі нещасливий період існування, Ліліан. Казку про те, що діти заслуговують на щастя, вигадав Волт Дісней заради заробітку.

— Ти такий упертюх! Не можемо ж ми допустити, щоб Альма весь час безпорадно плакала. Треба щось вдіяти.

— Гаразд, Ліліан. Вдамося до цього крайнього заходу, коли вже ніщо не зарадить. А тим часом ти могла б давати Альмі кілька крапель настоянки.

— Не певна, це здається мені двосічною зброєю. Нам не випадає зробити дівчинку залежною від опіуму в такому ранньому віці.

Отак вони обговорювали всі «за» та «проти» психолога й опіуму, аж раптом завважили, що вже впродовж трьох вечорів із шафи не долинає жодного звуку. Прислухалися ще пару ночей і переконалися, що дівчинка не знати чому заспокоїлась і не лише нормально спала, а й почала їсти як звичайна дитина. Альма не забула батьків та брата й далі мріяла, щоб їхня родина якнайшвидше об’єдналася, але в неї вичерпалися сльози, і її почала розраджувати дружба з Натаніелем Беласко та Ітімеєм Фукудою, кожен з яких згодом стане її любов’ю на все життя. Перший, якому от-от мало виповнитися тринадцять, був молодшою дитиною в родині Беласко, другий, майже восьмирічний, як і вона, — молодшим сином садівника.

Марта й Сара, доньки Беласко, жили в світі такому далекому від світу Альми, цікавлячись тільки модою, вечірками та ймовірними женихами, що коли бачили її в якомусь закутку садиби в Сі-Кліффі або під час нечастих спільних обідів у їдальні, дивувалися, не в змозі пригадати, хто ця мала та що вона тут робить. Натаніель же не міг не зважати на неї, бо Альма з першого дня ходила за ним по п’ятах, надумавши замінити свого улюбленого брата Самуеля цим сором’язливим хлопчиком. З усієї родини Беласко він був найближчим їй за віком, хоча й старшим на п’ять років, і найбільш приступним з огляду на боязку та лагідну вдачу. Дівчинка викликала в Натаніеля суміш захоплення й страху. Альма, здавалося, зійшла з якогось дагеротипу зі своїм чистим, запозиченим у злодійки-бонни британським акцентом та серйозністю могильника, тверда й пряма, наче дошка, просякнута запахом нафталіну своїх дорожніх баулів, із визивним світлим пасмом, що прикривало чоло й контрастувало з її смоляним волоссям та оливковою шкірою. Попервах Натаніель намагався тікати від неї, однак ніщо не бентежило дружніх поривань Альми, і зрештою він поступився, бо успадкував батькову добросердечність. Натаніель здогадувався про мовчазний біль сестри в перших, який та гордливо приховувала, але під різними приводами уникав їй допомагати. Альма була миршавкою, далекою родичкою, вона у Сан-Франциско мимоїздом, заводити з нею дружбу — тільки гаяти час. Коли збігли три тижні, а ніщо не передвіщало, що Альма збирається кудись виїздити, ця відмовка вже не діяла, і Натаніель пішов до матері й запитав, чи не наміряються, бува, батьки удочерити дівчинку. «Сподіваюсь, до цього не дійде», — Ліліан пересмикнулась. Новини з Європи були дуже тривожними, й думка, що небога може залишитися сиротою, починала приходити їй до голови. З тону материної відповіді Натаніель виснував, що Альма залишиться на невизначений строк, і підкорився інстинктивному почуттю любові до неї. Він спав у протилежному крилі будинку, і ніхто не казав йому, що Альма плаче в шафі, однак Натаніель якимось чином дізнався про це й часто вечорами прокрадався навшпиньках до неї, щоб не залишати саму.

Саме Натаніель познайомив Альму з родиною Фукуда. Вона бачила їх крізь шибки, але вийшла в сад лише на початку весни, коли потеплішало. Однієї суботи Натаніель зав’язав їй очі, пообіцявши сюрприз, і повів за руку через кухню та пральню до саду. Коли хлопець зняв пов’язку, й вона звела погляд, то побачила, що стоїть під квітучим черешневим деревом — справжньою хмарою рожевої вати. Біля дерева стояв чоловік у робочому комбінезоні та солом’яному брилі; він мав азійське обличчя й зашкарублу шкіру, був приземкуватий та плечистий і спирався на лопату. Уривчастою, мало зрозумілою англійською чоловік сказав Альмі, що ця мить прекрасна, але триватиме лише кілька днів, і цвіт невдовзі впаде на землю рожевим дощем, а от спомин про квітуче черешневе дерево набагато кращий, бо житиме цілий рік, до наступної весни. Це був Такао Фукуда, садівник-японець, котрий багато років працював тут, і єдина людина, перед якою Ісак Беласко поштиво знімав капелюха.

Натаніель повернувся в дім, залишивши сестру в перших у товаристві Такао, який показав їй увесь сад. Він супроводив дівчинку до різних терас, що оперізували пагорб від верхів’я, де височів будинок, аж до самісінького берега. Вони обійшли вузькі стежки з класичними статуями, вкритими зеленою через вологість патіною, обдивилися фонтани, екзотичні дерева й соковиті рослини; садівник пояснював їй, звідки ті походять та якого догляду вимагають, аж нарешті дісталися вкритої виткими трояндами альтанки, звідки відкривався панорамний вид на море, вихід до затоки ліворуч та відкритий пару років тому міст Голден-гейт праворуч. Звідси можна було узріти колонії спочиваючих серед скель тюленів, а терпляче вдивляючись у горизонт, якщо пощастить, і китих, які пливли з півночі, щоб народити дитинчат у каліфорнійських водах. Потім Такао повів її до оранжереї — подоби залізничного вокзалу вікторіанської доби в мініатюрі, зі скла та кутого заліза. Всередині, під розсіяним світлом, у вологому теплі, яке забезпечували батареї парового опалення та випарники, кожна в своїй посудині з назвою та датою, коли її треба пересаджувати, починали життя ніжні рослини. Між двох необтесаних дерев’яних столів Альма завважила хлопчика, який порався біля мастикового деревця, але, зачувши їх, випустив з рук ножиці й виструнчився, мов солдат. Такао підійшов до нього, пробурмотів щось незнайомою Альмі мовою й