Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

Ретельно скопіювала фото «солодкої парочки», заархівувала та вислала Ігореві на електронку без теми, проте з коротким повідомленням «Засранець!». Не те щоби пішла по-англійському, але майже. Тепер ще пережити ломку. Знала, що буде важко, та прощати не вміла. Зрозуміла це ще у тринадцять, коли її перше кохання (на хвилинку, з дитсадка за ним сохла), її Сергійко (говорити тихо і з придихом), який ще вчора носив їй жуйки й несміливо брав її за руку, прощаючись біля під’їзду, узяв та й запросив на дискотеці до танцю Ольку із 7-Г. Ревла, писала нещасні вірші, однак не пробачила, хоч як намагався помиритися. Може, і дурна, може, і шкодувала потім, але що вже тепер казати. Після того всякі були, та щонайменший «порух уліво» — гудбай, май лав, гудбай. Чого б раптом Ігореві стати винятком? Бо були вже два роки разом? Бо мала його зубну щітку у своїй ванній? Ілюзія, усе ілюзія, пасьянс «косинка», «почати нову гру».

Ночами бачила сни. Ту шатенку в міні. Декорації змінювалися, утім, сенс залишався тим же: ніби приходить та нахаба до Тоні й каже: «Забирай своє нікудишко, мені вже не треба». І кидає їй Ігоря під ноги, маленького такого, жалюгідного, а на голові в нього шапочка, така як ото носять із написом OBEY, тільки замість нього — СПАСИ І ЗБЕРЕЖИ.

Зателефонував Ігор. Наяву. Не відповіла. Як і на листи в пошті. Навіть не читала. Хай там що було, не хотіла знати: зробить її в усьому винною чи раптом каятиметься? У другому надто сумнівалася. Гади вміють викручуватися, гади не вибачаються...

Якогось дня, ближче до літа, запустила руку за комунальними рахунками в поштову скриньку і знайшла там листа. «Живого» листа. Зі знайомим уже почерком.

Це був уже третій конверт за три роки. Стабільно наприкінці травня оцей паперовий атавізм знаходився між рекламками в її скриньці. Хто зараз пише листи взагалі? Адресатом був указаний попередній власник квартири, якого Тоня в очі не бачила, — такий собі Юрій Романюк. У графі «Адреса відправника» було порожньо. Але почерк вишукано-каліграфічний, кокетливий, жіночий. Намагалася випитати у двірнички тітки Шури про того Юрія, та лише відповіла, що «хароший був хлопець, десь у Європу на заробітки подався, а тобі нашо?» Тоня чогось збрехала, що Юрію приходять листи від якогось акціонерного товариства з датами зборів пайовиків. «Тю, ото нашла чим морочитися, викинь і забудь!» Філософія від тьоті Шури, безперечно, мала сенс, однак викинути чиїсь любовні (чому так вирішила, не читала ж, хотіла видаватися собі порядною людиною) рука не піднялася. Ще раз подивилася на поштовий штемпель (Київ, що за дурниці писати листи, якщо живеш у цьому ж місті? Вона взагалі в курсі, що є телефон, Інтернет? І як можна більше ніж три роки не знати, що «адресат вибув»?). Хотіла покласти до решти двох, що валялися серед книжок і блокнотів. І раптом.

«А чому я маю бути порядною, коли всі довкола поводяться значно непристойніше? Он хлопців чужих відбирають, шльондр заводять при живій-то дівчині. Слабка відмазка, Тоню, слабка. Совість, Тоню, твоя патологічна совість проти. Шат ап, совість. Адресат вибув».

Розклала всі три листи на підлозі. Поставила чайник на вогонь і врятувала від безрадісної старості цукерку «Корівка». Сіла по-турецькому, нащось почала лічити, як у дитинстві: «Ені-бені-люкі-пакі-буль-буль-буль-каракі-шмякі-еус-беус-кісладеус-бац!» Так колись визначали вони з друзями у дворі, хто буде квачем. «Квачем» несподівано став перший за датою надсилання лист. Зефірка зручно впакувалася на «турецькі» ноги Тоні. Відступати було нікуди.

«Happy birthday to you-u-u-u! Сподіваюся, черепахи «Укрпошти» принесли тобі листа не на Івана Купала))) Ти знаєш, що дуже невиховано з твого боку не відповідати на дзвінки та електронні листи? Мені довелося хтозна-куди за цим конвертом пхатися, писати від руки. Бачиш, скільки тобі честі?))

Я бажаю тобі... Юрчику, а чого б ти хотів для себе? Може, дівчину в кучериках і квітчастій сукні, яка слухає з відкритим ротом усі ці твої романтичні дурощі? Зубрилку, повернуту на книжках, яка питиме з тобою чорний крупнолистовий, дивитиметься на дощ за вікном і обговорюватиме останній літературний бестселер? Ха, ну тоді я тобі її бажаю зустріти! І щоби вона від тебе втекла на третій місяць ваших зустрічей, бе-бе-бе. Бо ти не здатний утримати жодну жінку. Жінкам треба впевнені чоловіки, які командують, заробляють нормальні гроші, водять їх на вечірки й у ресторани, а не на ««Гогольфест» чи на берег річки милуватися заходом сонця.

Так-от, Юрчику, ти — невдаха і слабак, що живе у своєму вигаданому світі. І це не ти мене покинув, так і знай! Самотнього тобі сумного дня народження, лузере!

Не-твоя Ілона»

Тоні захотілося вимити руки з милом після цього листа. Навіть Зефірка гидливо фиркнула, понюхавши його, і перебралася з колін на диван. Добре, що той Юрчик, хай би ким він був, не отримав цього самозакоханого послання. І навіщо оці «грязеві ванни» наприкінці стосунків? Не можеш по-хорошому — піди тихо. Ні, дістати в будь-який спосіб, на тобі, як ще не розказала, що й у ліжку він слабак. Хоча... Тоня з острахом подивилася на два нерозкриті листи.

Цікаво, чим їй не вгодили чай і книжки? Тоня через півміста їздила за своїм «Гірським джерелом» — цейлонським чорним круп-нолистовим. Усі друзі з неї кпили, що в домі може не бути солі і хліба, але чай там точно знайдеться. Як і книжки, які лежали скрізь: як у традиційних, так і в зовсім неочікуваних місцях, як-от на пральній машині чи на кухонних поличках. Читала все, ну хіба крім фантастики, запоєм, читала в транспорті й у ліжку, у чергах і під час прийому їжі. Читала по декілька книжок одночасно, часом плутаючи персонажів та місце дії. Навіть читацький щоденник вела, зовсім уже по-дитячому, щоби не забути нічого.

Антоніно, а