Читати книгу - "Лише секунда"

З полотна на мене дивилася брюнетка із довгим ку­че­рявим волоссям, яка сиділа посеред сіро-жовтої безкрайньої пустелі. Вона водила по своїй нозі довгим вказівним пальцем, залишаючи за ним дивний, скла­дений із жовтих піщинок візерунок. Вітер пустотливо скидав із неї тонку, защеплену лише на нижні ґудзики сорочку, відкриваючи очам привабливе тіло. Жінка не була схожа на витончених і струнких моделей. Радше навпаки: вона була м’якою і розслабленою. Про неї можна сказати, що вона апетитна, розуміючи, про яке відчуття голоду йдеться. Не можна стверджувати, що якась із частин її тіла — великі груди, довга шия, випнуті вуста, пухкі стегна, тонкі щиколотки, довгі пальці на ногах — особливо красива. Так, вони привабливі, але тільки разом і в цілому дарували неповторний ефект сексуальності. Жінка з картини глузливо стежила за моєю реакцією, схиливши голову на плече. Люди, які спускалися повз мене вниз вузьким проходом між будинками і картинами, невдоволено сопіли і наступали мені на ноги, штовхали ліктями, змушували втискатися в стіну.

— П’ятсот доларів, — повідомив мені продавець картин, натягуючи нижче на вуха чорну шапку і перестрибуючи з ноги на ногу, щоби не змерзнути.

Я здригнувся і перевів погляд на нього:

— Що п’ятсот доларів?

— За дівчину. І не на ніч, а назавжди! — він вирішив, що цей жарт вдалий, і дзвінко розсміявся.

Я подивився на дівчину і помацав портмоне, хоча й не збирався купувати картину.

— Дякую, — сказав я продавцю і повернувся до машини.

Треба було використати вихідний для прибирання, справи нудної і майже безглуздої з щодо результатів, але такої, що могла подарувати зрештою відчуття гордості за свою силу волі і привід нагородити себе.

І от я знову заходив до свого під’їзду і крокував до дверей квартири, рахуючи сходи. Устромив ключ у замкову щілину, почув унизу скрипіння вхідних дверей під’їзду. Зітхнув. Що за збіги? Чомусь моє повернення додому завжди супроводжує прихід когось іще. І цього разу теж не надто хочеться зустрічатися із сусідами. Вперед. Я про­вернув ключ і потягнув на себе двері, залишаючи позаду кроки на першому поверсі.

Усередині було тепло. Я зачинив двері і роззувся. Раптом відчув в коридорі якийсь незнайомий запах. Чужий запах. Свіжий тонкий аромат приємно лоскотав ніздрі. Я заплющив очі, щоби краще чути його. Жіночий запах. Дорогих парфумів. Тонкий, ніжний, такий, що розкривається часом новими відтінками. Звідки він тут? Я подивився у дзеркало і стенув плечима.

Несподівано захотілося їсти. Стягнувши черевики, я попрямував на кухню.

Відкрив холодильник і подивився на порожні полиці. У морозилці знайшов недоїдену пачку пельменів, дістав її. На підлогу посипалися шматочки льоду. Кінчиком пальця ноги я провів по одній із крижинок. Вона відразу ж перетворилася на вологу, намочила носок, яким я намалював невелику дугу на підлозі.

Я поклав пельмені на стіл біля плити, знайшов каструлю, набрав у неї води з-під крана і поставив на конфорку. Повернув ручку електричної плити і дочекався, доки обідок кола під каструлею почервонів.

Повернувшись у коридор, стягнув із себе верхній одяг, зайшов у кімнату і переодягнувся в домашні речі.

Прати сьогодні труси чи ще вистачає чистих? Я роз­сміявся від посталої дилеми, відчинив тумбочку і зазирнув у неї. Там кублилося багато шкарпеток, деякі без пари, а от труси були лише одні. Доведеться прати. Я дістав єдині чисті труси і розправив. Смішні, злегка косоокі тигри нерозумно, але по-доброму витріщилися на мене. Я зітхнув і поклав їх на місце.

За вікном зимова темрява огортала будинки і людей. Я завжди любив зиму в дитинстві. За те, що хоч раз за зиму та й хворів і не ходив до школи. За обмотану ізоляційною стрічкою ключку і за наші хокейні баталії у дворі. За ди­вовижні розписи морозу на склі. За шестикінечні сні­жинки, які тануть на пальцях. За сніговика й новорічну ялинку. За відламану бурульку, яка тане в роті. І зараз я періодично шкодував, що більше не маю тих емоцій. Іноді я ковзав по крижаній доріжці на тротуарі. І так хотілося, щоби на початку доріжки я ще був собою, а в її кінці повернувся назад у те безтурботне дитинство, яке неможливо цінувати, доки не подорослішаєш. Я доїжджав до кінця доріжки і дивився на свої пальці. Одначе ні, вони не ставали тонші. Це були дорослі пальці. Мої пальці. Ось на одному з них, безіменному, залишилася ледве помітна тонка смужка. Хоча літня засмага і зійшла, придивившись уважно, цю світлішу лінію все ще можна було побачити.

Наївшись пельменів і вимивши каструлю, я відправився у ванну, з сумнівом подивився на швабру, оцінив потребу в прибиранні і, поборовшись із собою, рішуче взявся протирати свою невеличку однокімнатну квартиру.

До кінця прибирання мій настрій покращився, і я заслужено витягнувся на дивані та ввімкнув телевізор.

У цю неділю час тягнувся незвично довго. Він майже ніколи не рухається з тією швидкістю, яка потрібна. Раніше я дивувався, чому його катастрофічно не вистачає і всі плани доводиться зміщувати, відкладати та все одно зітхати, дивлячись на годинник. А ці вихідні не закінчувалися, не даючи мені з головою зануритися в робочу рутину з її завданнями, перервами на каву, інформацією від співробітників, перервою на обід і пізнім закінченням роботи через необхідність довести до кінця одне з безлічі завдань. Я клацав пультом і блукав з каналу на канал від новин тижня до шоу сумнівних талантів. Вимикав телевізор, брався за книжку, але бук­ви, складаючись у слова, вперто не об’єднувалися в думки. Знову повертався до бродіння незліченними телеканалами, борючись із часом випробуваним способом.

***

Шлях до роботи сьогодні був нешвидким. Хоч зазвичай у понеділок на дорогах і вільніше, ніж в інші будні дні, зима робила свою справу. Через кожних триста метрів поблизу чергової ДТП утворювалася низка машин, яка повільно об’їжджала її, тож середня швидкість пере­сування відповідала пішохідній. Автомобілі попереду раз-у-раз включали червоні ліхтарі стоп-сигналів. Після хвилинної зупинки просувалися, щоби знову зупинитися через десяток метрів. Я клацав перемикачем FM-станцій, потрапляючи здебільшого на якісь завивання, які змушу­вали мене скривитися.

Коли проїжджав черговий світлофор, на мить здава­лося, що ось-ось, ще трохи — і вдасться розігнатися. Проте машини попереду знову вперто гальмували, змушуючи вовтузитися у кріслі від нетерпіння. Знічев’я я почав розглядати водіїв, які так само повільно рухалися назустріч. У більшості обличчя нічого не виражали, хоча іноді траплялися і веселі