Читати книгу - "Колекція душ, Аліна Вінсент"

Незабаром рейки протяжно заскрипіли, транспорт загальмував, а його двері відчинилися, випускаючи зі свого салону одних пасажирів та запрошуючи нових, які хутко займали вільні місця перед очікуваною поїздкою.

Еммі покинула трамвай та поглянула на церкву, що височіла коло трамвайної станції. Золотисті куполи тієї накинули поверх себе срібні шалі, зіткані мерехтливими тканинами м’якого снігу. Біля церкви уже стовпилися щільні ряди тих, хто завітав до її стін вшанувати пам'ять Адама Іраха та відвідати похоронну церемонію на знак прощання із коротким життям хлопця, що швидко згасло немов зітлілий сірник.

Дехто із людей схлипував, пускаючи рясні сльози змокрілими щоками й проливаючи цілі струмки солоної води своїми обличчями. Дехто, навпаки, смиренно чекав початку прощальної служби, не виказуючи виразами своїх лиць жодних емоцій і не піддаючись почуттям загальному суму.

Дівчина сильно стиснула у руці невеликий паперовий клаптик, тримаючись за нього у зовнішній кишені пальто. Ним була фотокартка, що зобразила ясність зелені очей та щирість посмішки Адама Іраха. Щоправда, чіткість зображення була дещо викривлена, адже Еммі, вперше принісши фото до власної домівки у своєму одязі, саме поспішала очистити той одяг від недоброї аури старої будівлі. Тож сталося так, що завжди зібрана й прагматична, дівчина й сама не помітила, як добута нею у пильному залі тієї будівлі фотографія опинилася у заповненій водою й порошком пральній машині разом із одягом.

Із плином кількох днів, коли у коридорах університету зелені очі юнака стикнулися із карими очима Еммі, вона нарешті згадала за фото. Того ж дня вона вивільнила його із пастки вузької кишені джинсів, марно стараючись вирівняти знебарвлений й зім’ятий по краям знімок та розгладити набуті ним зморшки.

Інтуїція нашіптувала Еммі, що їй не варто заходити до церкви, де знаходилися останки ще не похованого трупу хлопця, знайомого їй за випадково знайденим фото. Тож, покладаючись на власні відчуття, дівчина бродила поза будівлею церкви, повільно оминаючи скупчення людей, кількість котрих щохвилини зростала. Вона знаходилась неподалік від людського натовпу, аби чути його бесіди, але водночас дотримувалась достатньої дистанції, аби не ставати їхнім учасником.

У центрі юрби, що зібралася разом заради гіркої місії, згорбилися батьки Іраха – передчасно постаріла жінка, біляве волосся котрої на потилиці перев’язувала чорна стрічка, і більш молодий на вигляд, втім із не меншою скорботою на обличчі, чоловік із тьмяно-зеленими очима та каштановим волоссям із пасмами сивини у ньому, що срібними лініями перетинали рідку темну шевелюру. Виснажені жахом нещасних подій, батьки померлого хлопця стояли в оточенні великої групи студентів, викладачів, родичів, близьких товаришів і цілковитих незнайомців, які із простої цікавості доєдналися до тужливого зборища.

Тільки тепер, неохоче дивлячись на передчасний фінал життя незнаного нею хлопця власними очима та у реальному вимірі, стоячи у його епіцентрі в освітленні холодних сонячних променів, що лили своє світло на сніжне покриття землі, а не знаходячись у мороці одинокої будівлі із забитими вікнами та гнилими стінами, Еммі стурбувалась доволі хвилюючим питанням. Що саме обірвало нитки долі, які прив’язували юного хлопця до земної оболонки його існування?

Немов у відповідь на її думки, до вух Еммі стали долинати тривожні слова й фрази, що повсякчас злітали з вуст навколишніх людей. Тож дівчина, вгамувавши буяння власних хвилювань, уважно зосередилась на тихих розмовах, які витали поряд із нею, підхоплених та рознесених прохолодним вітерцем. Вони, покружлявши коло її слуху, швидко відлітали у тільки їм відому далечінь.

“Несправедливість долі”, – зітхали ті засмучені слова. “Раптова, неочікувана, передчасна смерть”, – вторили їм інші. “Вбивство!” – кричали їм услід наступні. “Хлопця задушили! Бідолашному зламали ребро!” – деталізували, погоджуючись із попередніми, прийдешні вигуки.

Відлуння почутих розмов своїми залізними запевненнями твердо переконали Еммі в існуванні третьої особи, очі котрої безсумнівно бачили як живі ясно-зелені очі Адама Іраха, якими вони були зафіксовані на фото, так і огортання тих очей смертельною пеленою, що назавжди затьмарила їхній погляд. Але хоча дівчина по-справжньому співчувала трагічній смерті хлопця, вона не мала ані найменшого бажання стати причетною до його сумної історії, з’ясовуючи те, яким чином між собою пов’язуються обірвана лінія життя Адама Іраха, занедбана будівля із фотографією Адама та бозна-якими ще таємницями всередині, а також загадковий посередник, який поєднав померлу людину й помираючу споруду.

Здавалося, Еммі була на межі емоційного навантаження й фізичної втоми, тож обійшовши бурхливий натовп, який саме намагався втиснутися у тісний прохід церкви, дівчина полишила траурну процесію, повертаючись до станції трамвая, котрий привіз її до цього місця.

Вже за декілька хвилин вона, незручно сидячи на твердому сидінні, їхала якомога далі від подій, що відбувалися під стінами й усередині переповненої церкви Святої Ельжбети. Трамвай із потворно полусканою червоною фарбою на своїх порепаних боках, везучи її від небезпечної невідомості церкви до безпеки знайомої домівки, що розташовувалася на верхньому п’ятому поверсі багатоквартирного будинку, врешті повернув їй колишній спокій та необхідне самовладання.

Уже скоро Еммі дісталася парадного входу свого будинку, втім в ній не відчувалося бажання його перетинати. Дівчина раптом захотіла затриматися на свіжому зимовому повітрі, тож підійшла до вкритої снігом лави поряд із будівлею та обережно присіла на її краєчок, попередньо розчистивши рукавичкою поверхню тієї від пухкої ковдри сніжинок.