Читати книгу - "Колекція душ, Аліна Вінсент"

Її погляд натомість чіплявся за будівельні роботи, що проводились десь високо над дорогою, а також приклеювався очима до великого рекламного банера праворуч, різнокольоровий текст якого нагадував усім раннім пташкам увімкнути свої телевізори о пів на восьму, аби не проґавити перегляд “найкумеднішого ранкового шоу країни”. Потім її блукаючий погляд ухопився за світло-сіру замітку на одній із дошок оголошень, що сповіщала про загубленого песика й гарантувала щедру винагороду тому, хто поверне тваринку розпачливому господареві. І щоразу, коли думка дівчини кидала свій якір у якійсь із зустрічних інформаційних гаваней, Еммі ніколи не залишала у ній своє судно занадто довго, негайно подаючись до наступних просторів.

Однак того п’ятничного ранку, який знаменував для усіх студентів такий бажаний фініш навчального тижня і початок вихідних, що так приваблюють своїми пізніми ранками і лінивими днями, погляд Еммі раптом підчепив, а розум затягнув до своїх тенет дещо неочікувану знахідку.

Йдучи традиційним для неї шляхом, дівчина за звичкою дозволяла своїм очам полювати на свою здобич у вигляді різноманітних оголошень, афіш, сповіщень, реклами – усього, що підгодовувало чи то потрібною, чи то даремною інформацією її мозок та живило його роздумами, якими дівчина розважала себе дорогою.

Уже перетинаючи кордон між пішохідною доріжкою та територією університету, Еммі зненацька уповільнила крок. Вона зупинилась коло сталевих воріт, до котрих було прибите більш неактуальне потьмяніле запрошення на навчання, що адресувалося абітурієнтам минулих років. Неподалік від нього була причеплена свіжонадрукована, тільки-но з-під принтера, прямокутна сторінка. Десятки мілких сніжинок встигли поселитися у її видовжених межах. Вони танули та розтікалися тоненькими струмками разом із вологими літерами на папері. Листок, прикріплений до воріт, хитався від подиху вітру і, здавалося, ще трішки й папір відділиться від них, піддаючись примсі капризного віяння вітерцю.

Очі Еммі кольору кавового зерна вистрілили своїм поглядом прямо в очі кольору стиглої трави. Ті, завмерлі й відбиті розпливчастим друком на паперовій сторінці, сяяли на фотокартці молодого хлопця, вбраного у діловий костюм синього кольору.

Так само різко, як людину вражає головний біль, пам'ять Еммі раптом вразив спогад тижневої давності. У ньому дівчина стояла посеред покинутої будівлі, а на фоні її руїн бачила широку посмішку і коричневий відтінок, що теплими барвами розмальовував коротке волосся юнака. Відмінність між двома фотографіями простежувалася лише у написах, що їх обрамляли. Той, на котрий вона дивилася зараз, повідомляв адресу та час, де та коли знайомі, друзі й усі небайдужі до втрати Адама Іраха матимуть можливість попрощатися із хлопцем та провести загиблого в останню путь. 

Еммі швидко витягла із сумки мобільний телефон. Цифри, що засвітилися на його екрані, осудливо задекларували її трихвилинне запізнення на розпочату лекцію. Незважаючи на це, дівчина клацнула до розділу “Нотатки”, потім – “Створити нову нотатку” і продублювала у телефоні дані, надруковані чорною фарбою на побаченому аркуші.

Особа студента, обличчя котрого явилося Еммі всього двічі в житті (і обидва рази лише заочно), незважаючи на ознайомленість дівчини із зовнішністю та іменем, все ж перебувала за завісою таємниці. Еммі вірила у життєві збіги та не виключала, що знімок, знайдений нею у покладах пилу одноповерхової споруди та побачений знову коло будівлі університету, був саме таким збігом.

Проте природна людська цікавість також не дрімала, розпустившись єхидним цвітом та одурманюючи думки Еммі підбуреннями розвідати більше про життя та смерть хлопця. Адже тільки так вона знатиме напевно, чи є сенс у тому, аби розплутувати головоломку, вигаданою її уявою. Та чи справді звичайне фото усміхненого темноволосого юнака переплело незбагненним чином усамітнене місце та багатолюдний університет.

Безпорадно дозволивши похмурим думкам огорнути власний розум, Еммі задумливо йшла сходами, підіймаючись до вхідних дверей університетського корпусу. Вона мовчки зайшла досередини та прослідувала тихими порожніми коридорами, що пустітимуть тут ще упродовж цілої години, доки не розпочнеться перерва й із навчальних аудиторій до них не ринуть гомінкі натовпи студентів.

Світлі стіни факультету, повз котрі минала дівчина, були повністю завішені обличчям хлопця, який, на відміну від листівки у занедбаній споруді, тепер прохав не голосу на студентських виборах, а прощального слова.

Його смарагдові очі, насиченість кольору яких не змогла зіпсувати навіть дешева фарба старого принтера, зачаровували і гіпнотизували Еммі. Вона мимоволі приземлила свій зачудований погляд до слизької від нещодавнього миття підлоги, не в змозі витримати на собі позирк сотень пар тих зелених очей. Вони ж невідривно стежили, безсоромно роздивлялися й усіляко бентежили дівчину. Навіть прискоривши крок, їй не стало сили позбавитися від мовчазного натиску незворушного погляду хлопця, чиї очі насправді вже були закриті, маючи можливість демонструвати свою зелень лишень на залишених по собі фотознімках.

8

Заздалегідь записаний чоловічий голос, що анонсував пасажирам трамвая місце наступної зупинки, озвучив назву станції навпроти церкви Святої Ельжбети. У цей час Еммі, укутана у вовняний шарф так, що тільки її маленькі очі виднілись поверх нього на овалі її обличчя, розглядала химерні абстракції і дивні візерунки, що зимовий мороз вималював своїми сніговими пензлями на вікні, а також зачаровано дивилася на сніжинки, що кружляли за тими малюнками у ритмічному повітряному танці.