Читати книгу - "Карта днів"

хотіли допомогти», — повторив він і нахилився до мене так близько, що я відчув запах його шкіри, кислий, як ментол та наслідки нічної пітливості. — Одного разу я бачив імбрину. У Скенектаді.[85] То була стара леді, що жила у лісі, а з нею десь зо два десятки дітлахів. Вони ходили слідом за нею, наче маленькі каченята за качкою. Спали всі в одному ліжку. Ходили з нею на парашу, — він похитав головою. — Нема в цьому світі таких, хто «просто хоче допомогти». І ніякі підопічні ніяких імбрин ніколи не діяли самотужки.

Його слова вразили мою гідність, і я відчув наростаючу в душі гіркоту.

— Мій дід діяв, — сказав я. Навіщо зберігати це в таємниці? Я не міг допустити, щоб вони подумали, що імбрини щось проти них затівають. Хто ж знав, які наслідки це могло мати. — Він керував командою, яка боролася проти порожняків і допомагала дивним, котрим загрожувала небезпека. Люди знали його як Ґанді.

Мій допитувач більше не сміявся. Сказане мною він став записувати у маленький блокнот.

— Він помер кілька місяців тому, — продовжував я, — і він хотів, щоб я продовжив його справу. Принаймні я думаю, що він цього хотів. Дані на цю місію ми отримали від його товариша.

Допитувач відірвався від блокнота і звів очі на мене.

— Ти кажеш, що один із товаришів Ґанді досі живий?

Від того, як він на мене витріщився, в мене по всьому тілу пробіг холод. Тоді я зрозумів, що припустився помилки.

— Ні… — Я повівся так, наче був збитий із пантелику. — Я мав на увазі, ми отримали ті дані через машину, — сказав я неправду. — Знаєте, один із тих телетайпів? Дані почали роздруковуватись, коли я просто стояв поряд із апаратом, наче хтось знав, що я там. А я і подумав, що це було від старого товариша мого дідуся. — Я хотів якось завуалювати те, що сказав про Ейча, але було надто пізно.

Допитувач закрив блокнота.

— Ти дуже допоміг, — сказав він, підморгнув мені та, підводячись, зі скреготом відсунув стілець.

— Ми нікому не збиралися перебігати дорогу, — заговорив я швидко. — Ми нічого не знали про вашу територію, закони і всяке таке.

У дверях загриміли ключі, і вони відчинилися. Допитувач усміхнувся.

— Гарного дня.

* * *

Двадцять хвилин по тому мене потягли до Ліо. У кімнаті нікого не було, крім нього, чоловіка, що тримав мене, та Білла-трунаря, правої руки Ліо. Ліо підійшов до мене, щойно я переступив поріг. І вдарив прямо в обличчя.

— Твій дід був убивцею. Ти ж знав це, так?

Я не знав, що сказати, тому не сказав нічого. В нього явно зірвало дах.

— Ґанді. Чи як ти його там називаєш?!

— Його звали Абрахам Портман, — тихо відповів я.

— Викрадення людей. Убивства. Він був хворий на всю голову. Глянь на мене.

Я підняв очі та подивився в його:

— Ви не знаєте, про що кажете.

— Невже? — запитав він. — Білле, дай мені досьє на Ґанді.

Білл підійшов до картотечної шафи та почав шукати.

— Він був хорошою людиною, — продовжував я. — Він боровся з монстрами. Він рятував людей.

— Ага, ми теж так думали, — сказав Ліо. — Поки не дізналися, що він був монстром.

— Ось воно, Ліо, — озвався Білл.

Він підійшов до Ліо, тримаючи в руці коричневу папку. Ліо взяв її та з нетерпінням відкрив. Він перегорнув якусь сторінку, і щось ворухнулося у глибині його зовні кам’яного обличчя.

— Ось, — сказав він, і я побачив, як він скривився, наче від болю.

І відразу ж він сильно вдарив мене по щоці. Я полетів на підлогу. Чоловік, що тримав мене, швидко поставив мене на ноги. У вухах дзвеніло.

— Вона була моєю хрещеницею, — мовив Ліо. — Солоденька, як цукрова тростина. Вісім років. Агата.

Він повернув досьє так, щоб я міг його бачити. До сторінки було прикріплено фотографію маленької дівчинки, яка сиділа на триколісному велосипеді. Чорний страх почав стискати мої нутрощі.

— Вони забрали її вночі. Ґанді та його люди. У них із собою була навіть примарна істота. Працювала на них. Вона розбила вікно її спальні та просто витягла її на вулицю — з другого поверху. Там були сліди з якоїсь чорної гидоти, що вели прямо до її ліжка.

— Він цього не робив, — запевнив я. — Він ніколи не крав дітей.

— Його бачили! — закричав він. — А її ні. Більше ніколи. І ми перевіряли. Ти не знаєш, як ми перевіряли. Він або згодував її тій істоті, або вбив сам. Якби він продав її іншому клану, я почув би. Вона була б вільна, я б її витягнув.

— Мені жаль, що так вийшло, — сказав я. — Але я можу заприсягтися, що то був не він.

Він знову дав мені ляпаса, цього разу по другій щоці, і в очах у мене все розпливлося, а у вусі з того боку сильно задзвеніло. Коли до моїх очей повернулася чіткість, Ліо не кліпаючи дивився у вікно на сірий день.

— Це лиш одне з десяти викрадень, які ми можемо на нього повісити. Десятеро дітей, котрих було забрано, і більше їх ніколи не бачили. На його руках кров. Але, ти кажеш, він мертвий. Тому я кажу, що ця кров на твоїх руках.

Він підійшов до візочка з пляшками та налив собі трохи коричневого лікеру. Й осушив келих одним ковтком.

— Так де мешкає той товариш, що, ти кажеш, і досі живий?

— Я не знаю. Я не знаю.

Я вирішив зізнатися щодо Ейча. Та, хоч я вже й випустив кота із сумки, це не означало, що в мене була інформація, яка приведе їх до Ейча. Я навіть не знав, де він живе.

Один із гангстерів схопив мене за шию і почав міцно стискати мені горло.

— Ти знаєш. Ти віз дівчину до нього!

— Ні, до петлі. Не до нього.

— До якої петлі?

— Не знаю, — знову збрехав я. — Він іще не сказав.

Білл захрустів суглобами на пальцях, розминаючи долоні.

— Він просто прикидається дурником, Ліо. Він думає,