Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Я починала думати те саме.

20

Тиша, що вляглася в аукціонному домі Сотбі на Бонд-стріт у Лондоні, здалася Фебі неспокійною й бентежною. Хоча вона працювала в офісі Сотбі вже два тижні, їй і досі не вдавалося призвичаїтися до цієї споруди. Вона підстрибувала від кожного звуку: від дзижчання світильників над головами, від того, що охоронці безперервно смикають двері, перевіряючи, чи зачинені вони, від далекого звуку записаного сміху в телевізорі.

Оскільки Феба була молодшим клерком відділу, то їй випало чергувати біля замкнених дверей, чекаючи на прибуття доктора Вітмора. Сільвія, її начальниця, вперто наполягала, щоб хтось неодмінно зустрів цього чоловіка після закінчення робочого дня. Феба підозрювала, що це було абсолютно незаконно, але була надто новим новачком на роботі, щоб спромогтися на щось більше за слабкий протест.

— Звісно, тобі доведеться залишитися. Він буде приблизно о сьомій, — спокійно сказала Сільвія, мацаючи своє намисто з перлинами і забираючи зі столу квиток на балет. — До того ж, тобі сьогодні все одно ж нема куди йти?

Сільвія мала рацію: Фебі все одно не було куди йти.

— Але ж хто він? — спитала Феба. Це було цілком доречне запитання, але Сільвія зобразила на своєму обличчі страшенне обурення.

— Він — з Оксфорду, важливий клієнт нашої фірми. Це все, що тобі слід знати, — відказала Сільвія. — У Сотбі найбільше цінують конфіденційність. Невже ти не засвоїла цього на підготовчих курсах?

Тож Феба так і залишилися сидіти за своїм робочим столом. Уже давно минула обіцяна сьома година, а вона все сиділа. Аби згаяти час, вона проглянула файли, щоб дізнатися більше про доктора Вітмора. Вона не любила зустрічатися з людьми, не дізнавшись по максимуму про їхнє минуле. Може, Сільвія й гадала, що їй достатньо знати лише ім’я цього чоловіка та його, так би мовити, «вірчі грамоти», але Феба вважала інакше. Мати навчила її, якою цінною зброєю може стати особиста інформація, якщо застосувати її проти гостей на вечірках та званих обідах. Однак Фебі так і не вдалося знайти жодного Вітмора в архівах Сотбі, а його відвідувацький номер спричинився до знаходження простої картки в замкненій шафі. На тій картці був напис: «Родина де Клермон — довідки у президента фірми».

П’ять по восьмій вона почула, як з того боку хтось підійшов до дверей. Чоловік мав грубуватий, але навдивовижу мелодійний голос.

— Це іще одна безнадійна гонитва, на яку ти послала мене цього тижня, Ізабо. Будь ласка, постарайся не забувати, що я маю власні справи. Наступного разу пошли Алена. — Настала нетривала тиша, а потім розмова продовжилася. — А ти гадаєш, що я не зайнятий? Я зателефоную тобі пізніше, після того як з ними побачуся. — Чоловік стиха вилаявся. — Заради Бога, скажи своїй інтуїції, нехай вона перепочине.

Чоловік мав дивний акцент — напівамериканський і напіванглійський, хоча м’якість вимови декотрих твердих приголосних вказувала на те, що англійська була не єдиною мовою, якою він володів. Батько Феби працював на державній дипломатичній службі, і мав так само незрозумілу вимову, наче він приїхав звідусіль і нізвідки.

Дзенькнув дзвоник — іще один різкий звук, від якого вона аж підстрибнула, незважаючи на те, що очікувала його. Феба відштовхнулася від столу і широким кроком рушила через кімнату. На ній були чорні туфлі з високими шпильками. Коштували вони грубі гроші, але завдяки їм Феба здавалася трохи вищою і, як вона намагалася себе переконати, — поважнішою. Цьому фокусу вона навчилася у Сільвії під час їхньої першої співбесіди, на яку вона прийшла у туфлях на пласкій підошві. Після того Феба поклялася собі ніколи не виглядати «спокусливо мініатюрною».

Зазирнувши у вічко, вона побачила перед собою гладке чоло, скуйовджене русяве волосся та двійко яскраво-блакитних очей. Це не міг бути доктор Вітмор, однозначно.

Раптовий стук в двері наполохав її. Ким би цей чоловік не був, вихованістю він не відзначався. Роздратована Феба натиснула кнопку переговорного пристрою.

— Хто там? — сердито спитала вона.

— Я — Маркус Вітмор, прийшов побачитися з міс Торп.

Феба іще раз зиркнула крізь вічко. Цього бути не може. Не може такий хлопець заслужити на таку увагу з боку її начальниці Сільвії. — А чи можна побачити яке-небудь посвідчення особи? — підозріло спитала вона.

— А де Сільвія? — спитав блондин, звужуючи блакитні очі.

— Пішла на балет. Здається, на «Коппелію». — Сільвія придбала найдорожчі квитки у залі, а грубенькі гроші, в які вони обійшлися, вписала в графу «представницькі витрати». Чоловік по той бік дверей ляснув карткою, притиснувши її до вічка. Феба аж відсахнулася. — Будьте ласкаві, трохи відійдіть, бо з такої відстані мені нічого не видно.

— Слухайте, міс…

— Тейлор.

— Міс Тейлор. Я страшенно поспішаю. — Картка зникла, і її знову замінили два блакитні ліхтарики. Феба знову отетеріло відсахнулася, але перед тим встигла роздивитися на картці ім’я та посаду, що стосувалася одного науково-дослідницького проекту в Оксфорді.

То таки дійсно був доктор Вітмор. «Що ж привело цього науковця до Сотбі?» — подумала Феба, смикаючи клямку на дверях.

Щойно клацнула клямка, як доктор Вітмор враз опинився у кімнаті. Він був вдягнений у клубному стилі Сохо: чорні джинси, сіра антикварна футболка з символікою групи U-2 та сміховинні універсальні кросівки з високим верхом (також сірі). На шиї у нього теліпалася шкіряна мотузка, з якої звисали кілька прикрас сумнівного походження й художньої вартості. Феба поправила край своєї сніжно-білої й бездоганно чистої блузки і сердито поглянула на молодика.

— Дякую, — сказав Вітмор, стаючи до неї значно ближче, ніж вважалося прийнятним у пристойному товаристві. — Сільвія залишила мені пакунок.

— Ви б присіли, пане Вітмор. — Феба кивнула на стілець перед своїм столом.

Очі Вітмора змістилися від столу до неї.

— А треба? Я ж ненадовго. Я прийшов сюди лише для того, щоб підтвердити, що моїй бабусі не ввижаються зебри там, де є лише коні.

— Вибачте, я вас не зрозуміла, — промимрила Феба, стиха наближаючись до столу. Зі зворотного боку його поверхні, біля шухляди, була кнопка тривоги. Якщо цей нахаба і надалі порушуватиме правила поведінки, то вона натисне її.

— Пакунок, — повторив Вітмор, не зводячи з неї очей. У них блиснула іскорка цікавості. Феба схрестила на грудях руки, намагаючись її загасити. Науковець показав рукою на